Подружжя херсонських волонтерів Сергій та Анастасія Рибальченки у грудні 2023 року отримали за свою діяльність відзнаку Президента України «Золоте серце». Їх волонтерство не припиняється від початку повномасштабного вторгнення. Під час окупації Сергій та Анастасія перетворили один із херсонських готелів на центр для біженців із найближчих населених пунктів, де вже точилися бої. Розрахований лише на 150 постояльців, готель дав прихисток майже п’ятьом тисячам матерів із дітьми, пенсіонерам і тим, на кого полювали загарбники.

Сергій Рибальченко отримує відзнаку України «Золоте серце» від Президента України

Продовжують волонтерити вони й зараз. Анастасія Рибальченко розповіла, як змінилася їхня діяльність, які питання в пріоритеті і які процеси відбуваються у волонтерському середовищі.

Нагорода – це мотивація працювати далі

До останнього моменту вони про нагородження не знали, розповідає Анастасія. Їх запросили до Києва, сказали, що хочуть поспілкуватися. Про те, що їх буде нагороджувати Президент, зрозуміли за 15 хвилин до початку – коли стали пояснювати, як себе треба поводити. Таку нагороду волонтерка сприймає як мотивацію працювати далі:

«Ми працювали й працюємо не за нагороди. Ми працюємо, бо це має хтось робити. Але побачити Президента наживо, потиснути йому руку – це дуже велика мотивація. Це визначна подія не тільки для мене, а й для моєї сім'ї. Дуже багато емоцій було на той момент».

Кожен день складається з дрібниць

Розповідаючи про волонтерські будні в Херсоні, Анастасія каже: кожен день минає по-різному, але розпочинається однаково – з думками, що, дякувати Богу, всі прокинулися, всі живі-здорові.

«Не можна сказати, що кожного дня ми розв'язуємо великі питання. Якщо так кажуть, то це неправда. Щодня з маленьких дрібниць складається щось велике, вартісне».

І згадує про фініш одного з доволі великих зборів. Його проводили з херсонським волонтером Дмитром Русолом. До збору долучилося дуже багато людей, впродовж місяця зібрали потрібну суму і закрили важливі потреби. Настя окремо збирала на хімічні грілки для наших військових, чоловік шукав гідрокостюми, на потреби війська віддали свій принтер та іншу техніку, яка захисникам потрібніша.

У центрі уваги – військові

Перший час після деокупації подружжя Рибальченків активно допомагало цивільним. До масового виїзду херсонців з міста Сергій та його команда лагодили пошкоджені дахи, та й зараз він займається зашиванням вікон, вибитих після обстрілів. А після підриву Каховської ГЕС волонтери сконцентрувалися на допомозі військовим. Більшість херсонців, вважає Анастасія, за час деокупації вже якось можуть про себе подбати, до того ж є стабільні соціальні програми, на які можна розраховувати.

Сергій Рибальченко з командою допомагає усувати наслідки обстрілів

«Запити від військових стосуються найбанальнішого, людського – одяг, тепле взуття, обігрів, ліки. І у них немає змоги це купити, вони «на нулі». Їм важче, їм тяжче, і їх треба підтримувати в першу чергу», – впевнена волонтерка.

Волонтерство видихається

Анастасія Рибальченко бачить, що волонтерський рух потроху видихається. Йдеться не тільки про Херсон – про всю Україну. Донати стають меншими, нові закони, нові мита гальмують ввіз гуманітарної допомоги... Волонтерам стає важче, зокрема, і тому, що нововведення вводяться взимку, коли складніше пристосуватися. Багато хто розчаровується і вже планує покласти край волонтерській діяльності. Але найболючіше, коли раптом керівництво відмовляється від допомоги, яку просили солдати, бо за документами все це є.

«І тоді твоя допомога, коли ти збирав для когось конкретно, стає просто нічим. А ти знаєш, що у них цього немає, їх треба підтримувати. Все воно, звісно, не пропадає, але це не те, що ти хотів. І це розчаровує», – зітхає Анастасія.

Сказати, що їхня сімейна волонтерська команда завжди має «бойовий настрій», вона теж не може: буває, коли вже нічого не хочеш, коли відчуваєш себе нецікавим, бо не можеш підібрати слова, щоб спонукати до нового збору, коли почуваєш, що ти постійно просиш «Дай, дай, дай»... Але є приклади волонтерів, які надихають і не дають опустити руки – як от друзі та колеги з Кропивницького.

«Я вражена цими дівчатами, – зізнається Настя. – Вони для мене приклад героїв волонтерства, вони 10 років намагаються щось робити. Немає такого, щоб вони сказали: «Ні, не можемо». Нам до цього, напевно, далекувато. Але ми намагаємося, ми стараємось».

Тож поки є наснага, поки є сили – Сергій та Анастасія Рибальченки продовжують працювати.

Люди забувають, що таке війна

Про себе Настя Рибальченко каже, що вона інтроверт, їй дуже важко щось просити. Коли голосом команди був Сергій Павлюк, було простіше, але в якийсь момент їй таки довелося набратися хоробрості та взяти цю функцію на себе. Вкрай важко «достукатися» до людей, які продовжують жити звичайним життям і думати про свята. І як до них донести думку, що ні в кого не буде свята, якщо вчасно не підтримати військових?

До речі, в неї теж виникають думки про те, що хочеться зранку після чашки кави йти собі спокійно на роботу. Коли в Києві проїздила повз своє колишнє місце роботи, відчула, що хоче повернутися у звичайне життя. Але натомість шукає слова, щоб підштовхнути людей до чергового збору.

«Люди забувають, що таке війна. Ми у стані повномасштабного вторгнення два роки, а війна триває вже 10 років. І коли в тебе війна не стоїть перед очима, ти цього не розумієш. Кажуть: у вас там світло є, вам все привозять, магазини працюють, що вам ще треба? Мені тиші треба, хоча я боюсь тієї тиші. От вчора не стріляли вночі, так я спати не могла, бо думала, от зараз десь прилетить. Сьогодні стріляють вдень – і ти спокійний, бо, значить, щось працює, щось рухається. Тому це дуже складне питання».

Брати за потребами

Анастасія стовідсотково впевнена у нашій перемозі, але вважає, що головне в нас ще попереду, коли почнеться відбудова, налагодження зруйнованих процесів. І тоді дуже важливо не втратити цю єдність, це гуртування, які маємо зараз.

А сьогодні її мучить питання, чому на потреби військових йде лише 10% допомоги, 90% – на цивільних, чому цивільні «гребуть» ту гуманітарку. З урахуванням того, що з повінню після підриву Каховської ГЕС у багатьох гуманітарні запаси банально попропадали. Нещодавно вони шукали хоч одну буржуйку для військових. Торік волонтери забезпечували ними цивільне населення і знають, що у декого в домівках є по три буржуйки, але розчаровує, що люди поділитися не готові.

«Цивільні можуть допомогти тим, що розумно братимуть за потребами. Якщо воно тобі не треба – не бери. Якщо можеш чимось поділитися – краще поділись. І сумління буде чистим. Я не кажу не брати. Якщо важко – беріть, але беріть за потребами. Не треба нерозумного запасу. Можете щось дати, можете чимось поділитися з військовими – діліться. Ми зараз маємо з'єднатись і підтримувати одне одного. Оце найголовніше».

Допомогу доставили, тепер Анастасія може посміхнутися

Волонтерка має досить критичні думки щодо розподілу гуманітарки в Херсоні. Наприклад, за рік деокупації можна було і скласти списки, і організувати процес з урахуванням реальних потреб. Так, ситуація в Херсоні важка, місто постійно обстрілюється, страшно вийти в магазин. Але сидіти вдома і чекати, щоб допомогу привозили волонтери до порогу – це неправильно.

«Ти маєш щось робити для країни. Якщо не можеш, то тоді можеш розраховувати на допомогу. І ця допомога не повинна тривати роками. Тебе підтримали, хай пів року – все, будь добрий, потім працюй на країну. Так я розумію ці потреби. А коли цілий рік всім роздають, всі гребуть, то вибачайте, це неправильно. Ви отримуєте соціальні виплати, ви отримуєте виплати від якихось міжнародних фондів. Ви отримуєте виплати за пошкоджене майно... Можливо, через якийсь час я буду думати інакше, але мені здається, що нам потрібно рухатися далі».

Серед того, що, на думку Анастасії, зараз важливо – вивозити дітей, щоб вони кожного дня не жили в стресі. Щоб гуманітарні штаби працювали за потребами людей і не в розріз міській владі. Щоб міська влада і волонтери один одного підтримували: де місто не встигає, вступають волонтери, підхоплюють, допомагають. Головне – мають бути єдність, гуртування.

Я не знаю, що робити в мирному житті

Анастасія зізнається: адаптуватися до звичайного життя не може, бо не знає, що робити в мирному житті. Останні пів року намагалася змусити себе паралельно з волонтерством повернутися до своєї минулої роботи, але поки не вдається:

«Поки я роблю те, що я роблю, бо це хтось має робити. Якщо здасться один, здасться ще п’ять-десять моїх однодумців, тоді можна буде подумати про те, щоб зупинитись. Але поки воно йде. Мало-помалу, не тими темпами, але йде».

Окрім того, попри багато негативів, остаточного розчарування не настало, а головне – є бажання перемоги та розуміння, що для перемоги треба працювати. І вона працює.

І сподівається, що у липні 2024 нарешті зможе відсвяткувати свій день народження на морі з дельфінами та пляшкою шампанського. І робить все, щоб її мрія здійснилася.

Сергій та Настя в обласній дитячій лікарні

Маленьких донатів не буває

На питання, як нам наблизити перемогу, Анастасія радить, як би не банально це звучало, донатити. І, можливо, варто навіть долучатися не до глобальних зборів зірок волонтерства, а допомагати невеликим локальним волонтерським групам, як вони.

«За три місяці я зібрала 36 тисяч гривень. У масштабах країни це нічого. Але за ці гроші на якийсь період ми обігріли людей. Ви сидите в теплі, я в теплі, а вони ні. І це важливо. Влітку ми закуповували для військових засоби від комарів. З таких маленьких дрібниць складається перемога. Можеш ти скинути десятку – скинь. Є в тебе можливість скинути тисячу – кинь тисячу. Але немає маленьких донатів, бо є жага до великої перемоги».

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.