Одне з сіл Великоолександрівської громади на Бериславщині, хоч і не перебувало в окупації, але з початку війни опинилося в сірій зоні, а влітку – в епіцентрі бойових дій. У червні місцевих мешканців евакуювали до Кривого Рогу. На жаль, повернутися до своїх домівок зможуть далеко не всі, чимало будинків і господарських споруд – зруйновані або пошкоджені.

Росіяни били по колодязях

Село розташоване на березі Інгульця, оточене чудовою природою з лісом навколо. Але від початку війни тут все невпізнанно змінилося, городи поросли бур’янами, а затишні хати зазнали пошкоджень від уламків снарядів або стали руїнами.

За словами місцевого пенсіонера Петра Петровича, до населеного пункту російські війська не входили. Тільки коли обминали його, підірвали підвісний міст, він вів до колишнього піонерського табору, який був тут за радянських часів.

Однак спокою місцеві жителі не мали, адже село опинилося в сірій зоні між розташуванням ворога й українських збройних сил.

Лінія фронту в нас пролягла так: ось – річка Інгулець, і одразу за річкою ліс. Буквально 500 метрів. Там руські війська стояли. А за півтора кілометра звідси – село, там стояли ЗСУ, – розповідає Петро Петрович

За його словами, що тільки над ними не пролітало: і ворожі дрони, і гелікоптери, і авіація.

Коли росіяни стріляли, бабусі на городах кидали сапки й тікали, – згадує Петро.

Через посилення обстрілів у червні селян евакуювали до Кривого рогу. Петро Петрович поїхав туди ще до евакуації. Каже, хотів “вибити” там повістку. Син чоловіка й племінник нині воюють, тож він, попри поважний вік, теж хотів бути хоч чимось корисним нашій армії. Заради своєї мети чоловік подолав 130 км на велосипеді.

У Кривому Розі відчайдушному пенсіонеру замість повістки дуже швидко допомогли оформити ВПО. Але він каже, що відмовився від грошової допомоги на користь української армії.

Я оформляв, у мене досі відкриті рахунки, але я одразу в банку сказав, що отримувати виплати не буду – все на ЗСУ, – розповідає Петро Петрович.

Петро у своєму дворі

З часом він повернувся додому. А там – у його будинку – ані вікон, ані дверей, тинькування скрізь пооблітало. Розвалилися після обстрілів літня кухня, баня й колодязь. Сарай лишився без даху. Що міг, господар підлатав. Каже, трохи розуміється на будівництві, тож допомагав і сусідам, а вони ділилися з ним матеріалами. А взагалі він вважає, що все в нього нормально, і не скаржиться на життя.

За його словами, найбільших руйнувань село зазнало після того, як українські війська відтіснили окупантів далі за річку. Масовані обстріли почалися за кілька днів до звільнення району на початку жовтня.

На вулиці, де живе чоловік, нині мешкають лише четверо сусідів. Сім хат одна за одною зруйновані. Інший край села менше постраждав від обстрілів. Але руйнування є всюди, і люди живуть там, як каже Петро, через одного.

За його спостереженням, росіяни дуже часто влучали по туалетах і колодязях. У семи дворах по вулиці Петра колодязі повністю зруйновані. А централізованого водопостачання тут ніколи й не було. Воду селяни набирали з колодязів, які були на кожному подвір’ї.

У них (російських військових ред.), мабуть, ціль була – залишити нас без води, – гірко усміхається Петро.

Розбитий колодязь в одному з дворів

Нині воду він бере в сусідки, її колодязь уцілів. А так щотижня доставляють воду з Кривого Рогу. Петро каже, що дають по двадцять літрів. Привозять питну воду й з гуманітарною допомогою.

Опалює хату Петро дровами. На вугілля не розраховує. Каже:

“Його тут, хоч свисни, на 100 кілометрів чи на 1000 кілометрів – ніде нема”.

По дрова Петро ходити не боїться. Запевняє, що добре знає, де можуть бути міни. І навіть приїжджим саперам показував, що треба прибрати.

За його словами, після відступу російських військ сапери приїздили вже п'ять разів. Розміновували територію села, домівки, господарські споруди, городи. У сіннику сусідки Петра знайшли шість нерозірваних снарядів. Але навколо села земля й досі засіяна мінами. Розміновувати все сапери просто не встигають.

Уламки снарядів у дворі Петра

Люди не поверталися, бо нема куди…

Про життя села розповідає й сусідка Петра – пенсіонерка пані Люба.

За її спостереженнями, до війни тут мешкало близько 60 людей. А зараз за списками на отримання хліба близько 46-49. Після евакуації чимало сільчан не повернулося.

Самі ж бачите, будинки зруйновані. Люди не поверталися, бо нема куди, – пояснює Любов.

Вона розповідає, що 8 березня російські війська вже були у Бериславському районі. І село здригалося від обстрілів, навіть фосфорні міни прилітали.

Все тут горіло, все обвалювалося. У підвалі на ніч ховалися, – згадує пані Люба.

У червні місцевих мешканців евакуювали до Кривого Рогу. Люди брали з собою лише необхідні речі, переважно документи. У Кривому розі всіх розселили по гуртожитках, а когось і по школах. Сама Любов мешкала в одному з гуртожитків, де пробула кілька місяців.

Але вперше навідалася до своєї оселі 10 жовтня. На той час ЗСУ вже добре відтіснили російську армію. Люба хотіла на власні очі побачити, в якому стані її домівка. Сусіди, що побували тут першими, переслали їй фото будинку. Але, як виявилося, знімали тільки з того боку, який не дуже постраждав. А з іншого вона побачила руйнування. На даху не залишилося ані шиферини, він повністю згорів. Зруйновані й всі господарські споруди.

Я їхала, залишила лялькою його (будинок ред.). Чистота, порядок, все затишно, добре. І таке от побачити, звісно, прикро й страшно. І досі плачу, – жаліється Любов.

Любов біля свого будинку

Вона отримала з гуманітарною допомогою плівку та трохи дощок, щоб тимчасово перекрити хату й забити вікна. Наймала когось із місцевих, щоб допомогли з відновленням. Але хату все одно треба перекривати, та й всередині є що ремонтувати, а коштів на відновлення немає. Пані Люба самотня, заощаджень не має, живе на пенсію. Як відновлювати свою домівку, просто не уявляє.

Зверталася Любов по допомогу на відновлення від держави. Але їй відмовили. Бо її будинок був придбаний на двох господарів, а колишній співмешканець Любові давно переїхав до Росії, де й помер. Свідоцтва про його смерть у неї немає.

За словами пані Люби, у ЦНАПі їй дали місяць на пошук свідоцтва смерті співвласника, а після того справа піде в архів. Однак зв’язків у Росії жінка не має. Та і як під час війни можна розраховувати на  документи країни агресора?..

Кажу, дайте хоч на мою половину. Ні, не положено. Тільки на повний будинок дають, – з великим смутком констатує Любов.

Вона розповідає, що побитих хат в селі дуже багато. Є й повністю зруйновані. Однак жодної комісії з обстеження в селі досі не було.

Любов зізнається, що могла залишитися в гуртожитку у Кривому Розі.

Там їй казали: будь ласка, живіть скільки вам треба. Але вона сумувала за звичним сільським життям.

Я просто там не могла. Народилася в селі. Виросла на городах. Батьки привчили. Просинаюся. Погодувала собачок, котиків, приготувала на топку. Поснідала й пішла. Дрова ось перерубую, – описує свій день Любов.

Одразу після повернення до рідної домівки вона потроху наводила лад. Порозгрібала завали. Каже, все подвір’я було засипано камінням і землею. Все сміття жінка потихеньку вивозила тачкою.

Їздить Люба допомагати й до своєї старенької матусі, якій вже вісімдесят шість.

Жінка зізнається, хоч у її селі нині тихо, спокою вона досі не має. Від щоденних обстрілів потерпає Херсон, де живуть її рідні. Через війну гинуть діти, йдуть у засвіти українські воїни. Через це на душі Любові тяжко. Однак, попри всі незгоди, вони з Петром не втрачають віру в перемогу і мріють про мирне  життя.

Фото Тетяни Набатової

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.