Про життя та подвиг Владислава Українця
22 — 02 — 2024
/Херсон
334
Анна Щидловська
Анна Щидловська
Автор
всі статті автора

Лейтенант ЗСУ Владислав Українець родом з Вінниччини. У перший день повномасштабної війни він, у складі 59 окремої мотопіхотної бригади, прикривав відхід наших військ на Антонівському мосту. У тому бою Владислав поклав своє життя, за що посмертно отримав  звання Героя України й був відзначений орденом “Золота Зірка”.

Дружина Катерина переживала непоправну втрату на четвертому місяці вагітності та змогла попрощатися з чоловіком лише після звільнення правого берега Херсонщини.

Спортсмен, романтик, сильний духом чоловік

Катерина та Владислав познайомилися в лютому 2021 року. Їхньому знайомству посприяв батько дівчини Ігор. Він – військовослужбовець, працював у одному з районних ТЦК Херсонщини, але у 2021 році його відрядили в зону бойових дій на сході України. Зі своїм командиром Владиславом Українцем він познайомився ще на зборах у Львові. Владиславові тоді йшов 21 рік. Він закінчив Академію сухопутних військ у Львові й був призначений командиром взводу в 59-ту бригаду, яка виконувала бойові завдання на Сході.

Батькові Катерини дуже сподобався його молодий командир.

Попри юний вік, Владислав справив на вдвічі старшого Ігоря враження розумної, сміливої й сильної духом людини.


Владислав Українець під час служби

Ігор захоплено розповідав дружині з донькою про свого командира, а згодом вони побачили його під час відеозв'язку з батьком. Владислав вперше примітив Катю, дівчина одразу припала йому до серця. Пізніше, коли вони познайомилися, розповідав, що ще в студентські роки уявляв свою майбутню дружину схожою на неї.

Казав: Не знаю, як так могло статися, це просто я уявляв тебе, – згадує Катя.

Хлопець знайшов її сторінку в інстаграмі й невдовзі написав перше повідомлення. Каті сподобалося, що Влад одразу докладно розповів про себе. Після 8-го класу він навчався у Кам'янець-Подільському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, а у 2020 закінчив Національну академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Дуже любив спорт. З дитинства  захоплювався футболом. За словами Каті, у спорті Владислав був екстремалом, не боявся ризикувати. Виконував складні трюки на турніках, на які не наважувалися його друзі. Йому завжди було цікаво спробувати щось нове.

Був він також кандидатом у майстри спорту з боксу. Мав юнак і більш романтичне хобі – грав на гітарі та співав під власний акомпанемент.

Під час спілкування з Катею Владислав цікавився її інтересами й  справив на неї враження серйозної та відповідальної людини. Катя зізнається, що, спілкуючись з ним, попри всього лише рік різниці у віці, почувалася маленькою дівчинкою. Каже, він був дуже турботливим – вгадував і виконував найменші її бажання, влаштовував сюрпризи. Попри відстань, міг надіслати квіти. На першу зустріч підготував  сюрприз – коробку цукерок Рафаелло – де на кожній цукерочці написав дівчині якийсь комплімент, а на одній – англійською зізнався в коханні. Катерина досі її зберігає.

Уперше вони зустрілися в Бахмуті, де Владислав служив на другій лінії оборони. Щоб побачитися з коханим, Катя зважилася на поїздку до прифронтового міста.


Перша зустріч Катерини та Владислава у Бахмуті

Вона навчалася в університеті ім. Альфреда Нобеля в Дніпрі й не бачила великої проблеми в тому, щоб гайнути на кілька днів до Бахмута. Владислав спочатку відмовляв її, але дівчина переконала хлопця. За її словами, тоді в Бахмуті було набагато безпечніше, ніж тепер.

Якби я не знала, що це прифронтове місто,  ніколи б так не подумала, – згадує Катерина враження від поїздки.

Утім, зізнається, не хотіла розповідати матері, що зібралася їхати на прифронтову територію. Але Владислав наполіг і попросив у майбутньої тещі дозволу на поїздку Каті до нього в частину, обіцяючи подбати про її безпеку. Батьки Катерини довіряли хлопцеві, тож мати не стала відмовляти.

Мама взагалі не могла йому протистояти. Вона його полюбила  як сина, – розповідає Катерина.

У червні Владислав пішов у короткострокову відпустку й вперше приїхав до Каті в Каховку. Познайомився з усією сім’єю, а в липні вони з Катею повідомили близьким, що подали заяву на реєстрацію шлюбу.

Після навчання в університеті й кількох місяців роботи в туристичній агенції в Каховці, Катерина очолила скадовську філію агенції й переїхала жити туди. Тож розписуватися вони вирішили саме там і провели медовий місяць біля моря. А коли у Владислава закінчилася відпустка, він повернувся до частини. Катя ж залишилася працювати в Скадовську.


Молодята в день весілля

Був готовий пожертвувати собою

Владислав проходив військові навчання, переїздив на нові місця дислокації. Однак за найменшої можливості хоча б на день приїздив до коханої. У грудні подружжя повідомило рідних, що Катя при надії.

Він дуже піклувався про мене. Питав: “Чи ти вдягла шапочку, рукавички, чи теплі в тебе шкарпеточки, чи все в тебе є, чи нічого тобі не потрібно?”, – згадує  Катерина.

Розповідаючи про Владислава, вона каже, що він і для своїх підлеглих був суворим, але добрим командиром.


Владислав зі своєю військовою родиною

На початку лютого взвод Владислава перенаправили до Раденська під Олешки. Незадовго до повномасштабного вторгнення, він попереджав Катерину, що буде війна, і вони з хлопцями можуть опинитися в самому пеклі. Маючи бойовий досвід на сході України, ймовірно, передчував недобре. 

Вона ж гостро реагувала на такі розмови, намагалася змінити тему, казала: Ми ж дитинку чекаємо. Давай будемо говорити про життя.

Владислав дуже хвилювався за вагітну дружину і під час відеозв’язку, на який востаннє вийшов 23 лютого, просив її з мамою та молодшим братом переїздити до його батьків на Вінниччину. Але вони не встигли. Почалось вторгнення.

Коли Катерина вранці 24 лютого подзвонила чоловікові, він намагався її заспокоїти, а вона благала його бути обережним. Владислав пообіцяв писати чи дзвонити за найменшої можливості. Щоразу отримавши від нього коротке смс, Катя видихала з полегшенням. А після обіду від Владислава прийшло останнє повідомлення:

Я вимикаю телефон, будемо працювати. Якщо народиться хлопчик – Андрій, дівчинка – Вікторія. Люблю тебе безмежно, моя кохана дружино.


Владислав

Катя продовжувала писати, відповіді не було. Кожні 30, 20, 10 хвилин. Не в змозі бодай трохи заспокоїтися, писала й телефонувала навіть уночі. А тоді наважилася надіслати повідомлення його побратиму Сергію. О сьомій ранку наступного дня Сергій подзвонив і повідомив про загибель Владислава. Смерть спіткала хлопця на Антонівському мосту, де в перший день війни йшов запеклий бій з російською армією. Він прикривав відхід українського війська й сам потрапив під ворожий вогонь.

Катя зізнається, що не зважилася розповісти матері Владислава про його загибель, повідомила страшну звістку його молодшому братові.

А попереду її чекали важкі випробування, адже треба було знайти тіло загиблого.

Від братської могили – до перепоховання з честю і славою

Є повідомлення, що загинув, а де ж він? Треба ж якось його забрати, – згадує відчуття цілковитої розгубленості після  звістки про загибель зятя Катіна мати Оксана.

Побратим Владислава Сергій сказав, що тіло мали доставити в херсонський морг. Оксана та Катя одразу зв’язалися з херсонськими знайомими й попросили, щоб вони об'їхали всі морги й знайшли тіло хлопця. Не знаючи, як саме загинув Владислав, і в якому стані він може бути, надіслали всі фотографії, що мали, фото татуювання й навіть рентгенівський знімок його зубів. Але в жодному з моргів нікого схожого на Владислава не було.

Дізнавшись, що в Херсоні його товариша не знайшли, Сергій згадав, що загиблих забирали не тільки військові, а й мешканці з Антонівки, і вивозили кого куди. Тоді Оксана з Катею почали шукати Владислава по всіх моргах України. Телефонували до Миколаєва, Одеси, Запоріжжя, Дніпра, але марно.

Катя розмістила повідомлення про пошук свого чоловіка в соцмережах. Благала відгукнутися. Поки пошук тривав, мала крихку надію, що  може сталася якась плутанина, і її чоловік живий.

А 2 березня в нічному випуску телемарафону вони з мамою побачили, що президент надав посмертне звання Героя України 15 хлопцям, серед них був Українець Владислав Петрович.

Наступного ж дня в одній із соцмереж Каті хтось переслав список чотирьох загиблих під Антонівкою бійців, один з них був без документів, але мав нашивку з прізвищем Українець. Невідомі дали Каті номер телефона чоловіка, який знайшов хлопців. Вона з ним зв’язалася і за надісланими фотографіями впізнала Владислава.

Як цей чоловік пізніше розповідав Катерині, спочатку він просто заховав тіла вояків у посадці. Довго вагався, що з ними робити. Розумів, Херсон вже окупований, а отже, везти тіла до моргу надто ризиковано, але й залишити їх просто неба не міг. Тож вирішив поховати хлопців у братській могилі.

Катерина та інші родичі загиблих, з якими чоловік зміг зв’язатися, дали згоду на поховання. І він поховав хлопців у посадці неподалік від Антонівського мосту, а Катерині надіслав геолокацію місця.

Про своє життя після загибелі коханого Катя розповідає так: трималася лише думками про дитину, яку носила під серцем.

Все, що від нього залишилося, це дитина. І дитина важливіша за мої емоції та мій біль, – говорить Катерина.


Єдине фото, яке зробила мама Каті на згадку про очікування її первістка.

З першого дня війни мама Каті вирішила забрати дітей і переховуватися десь в іншому місці, адже її чоловік і зять військовослужбовці. Родину прихистили каховські родичі, у яких Катя з мамою та братом жили аж до виїзду з окупації.

Залишалися в окупованій Каховці до квітня. Але в захопленому ворогом місті складно було стежити за здоров’ям Каті та майбутньої дитини. 

Ми не могли потрапити навіть до лікарні. Паніка з кожним днем ​​розбирала. Розуміли, що довго не витримаємо й треба щось робити, – розповідає Оксана.

Почали шукати шляхи виїзду. Розглядали можливість виїхати через Крим. Але директорка каховської туристичної агенції, в якій раніше працювала Катя, попередила: для їхньої родини це небезпечно.

У Каті прізвище Українець. Та й у мого чоловіка чималий шлях військовослужбовця, – пояснює Оксана.

Коли відкрився шлях через Снігурівку та Василівку на Запоріжжя, Ігор, хоч і не був поруч з рідними, зумів знайти водія, що погодився доставити їх на підконтрольну Україні територію. Вони зібралися за вечір, а о 6 ранку рушили в напрямку до Василівки.

За словами Оксани, дорогою  було страшно, особливо під час перевірок на російських блокпостах. Вона нарахувала їх аж 14. Окупанти лякали, мовляв, далі дороги немає, куди їдете, вашу хунту там розіб'ємо і все буде добре. Але Катерина з мамою й одинадцятирічним братом опинилися на вільній українській землі.

Спершу провідали батька в Кіровоградській області, де Ігор на той час служив, потім поїхали на Вінниччину, де їх чекали батьки Владислава. А 8-го вересня Катя народила сина, назвала його Андрієм.


Катерина з маленьким Андрієм і мамою Владислава Валентиною Петрівною отримують посмертну нагороду – золоту зірку Героя України. Урочисте вручення відбулося 12 грудня 2022 року.

Наступного дня як стало відомо про деокупацію Херсона, Катерині зателефонував Сергій. Він сказав, що перебуває в Херсоні й не поїде звідти, поки не знайде загиблого товариша.

І коли всі раділи звільненню Херсона, ми по відеозв’язку блукали по посадках і шукали могилу Владислава, – згадує події тих днів Оксана.

За її словами, місцевість поблизу Антонівки за рік війни змінилася. А чоловік, який ховав хлопців, перебував в іншій області, і не міг показати могилу. Він  зателефонував Каті й розповів, що хтось здав його окупантам, і після допитів він переїхав. Російські військові не тільки допитували чоловіка, а й вивозили на місце поховання. Зламали табличку, яку він поставив на могилі, і попереривали землю. Але за даними геолокації, Каті все ж вдалося знайти місце поховання Владислава. Координати вона надіслала Сергієві.

А вже 15 листопада стало відомо, що тіла Владислава й хлопців, які з ним були поховані, доставлені до моргу в Миколаєві.

Щоб упізнати чоловіка, Катерині потрібно було їхати туди, а на руках   двомісячне немовля… Однак обійшлося без упізнання, несподівано знайшли документи Владислава.

Як виявилося, на ньому було дві куртки. Документи й телефон були у другій куртці, аж у внутрішній кишені, – пояснює Оксана.

Побратими Владислава доставили його тіло у Вінницю, а 20 листопада загиблого героя з почестями поховали на його батьківщині в Хмільнику. Нещодавно на місці поховання загиблого героя за міські кошти встановили пам’ятний меморіал.


Урочисте відкриття пам’ятника герою.

Ім’я героя внесено  до книги пошани та пам'яті «Гордість Хмільника». А вулицю, де живуть батьки Владислава, назвали на його честь.

З розповідей мами та обох бабусь пам’ять про подвиг свого батька зберігатиме й маленький Андрій Українець.

Фото з архіву родини

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.

Публікація підготовлена в рамках проекту “Шерифи для нових громад” за фінансової підтримки у 2018-2019 роках Міжнародного Фонду “Відродження” та Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. З 2019 року проект реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у цьому матеріалі, належать його автору і можуть не співпадати з думкою Міжнародного Фонду “Відродження” та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.

Немає коментарів
Тут поки немає коментарів. Ви можите бути першим
Залишити коментар згорнути
Залишити коментар
Читайте також
Як постраждало від російських обстрілів подружжя пенсіонерів на Херсонщині
24 — 02 — 2024
/Херсон
331
Як постраждало від російських обстрілів подружжя пенсіонерів на Херсонщині
Ольга та Анатолій Бородавченки – мешканці одного з сіл на півночі Херсонщини, подружжя пенсіонерів. Їхнє життя  докорінно…
докладніше
Проблеми та виклики Нововоронцовської громади
24 — 02 — 2024
/Херсон
288
Проблеми та виклики Нововоронцовської громади
Нововоронцовська територіальна громада розташована в Бериславському районі Херсонської області на березі вже колишнього Каховського…
докладніше
Пів року у трьох російських катівнях і 9 місяців на лівобережжі
23 — 02 — 2024
/Херсон
307
Пів року у трьох російських катівнях і 9 місяців на лівобережжі
Він перетнув кордон України ще в грудні 2023 року, але лише на початку 2024-го заявив про своє повернення постом у фейсбуці: «Нарешті…
докладніше
Як живуть мешканці одного із сіл у Бериславському районі на Херсонщині
23 — 02 — 2024
/Херсон
383
Як живуть мешканці одного із сіл у Бериславському районі на Херсонщині
Попри окупацію, мешканці одного із сіл у Бериславському районі на Херсонщині очі в очі з окупантами майже не зустрічалися. Олександр…
докладніше
Як живе Дар’ївська громада
22 — 02 — 2024
/Херсон
289
Як живе Дар’ївська громада
До громади входить 15 населених пунктів: Дар’ївка, Інгулець, Зарічне, Ясна Поляна, Микільське, Понятівка, Токарівка, Іванівка,…
докладніше
Про життя та подвиг Владислава Українця
22 — 02 — 2024
/Херсон
334
Про життя та подвиг Владислава Українця
Лейтенант ЗСУ Владислав Українець родом з Вінниччини. У перший день повномасштабної війни він, у складі 59 окремої мотопіхотної бригади,…
докладніше
Історія полону Олексія Барчука та його родини
21 — 02 — 2024
/Херсон
417
Історія полону Олексія Барчука та його родини
Олексій Барчук – один із тих херсонців, хто на собі відчув всі «принади» «руського міра», перш за все тотальне беззаконня…
докладніше
Мешканці Бериславщини розповідають про життя в сірій зон
21 — 02 — 2024
/Херсон
313
Мешканці Бериславщини розповідають про життя в сірій зон
Одне з сіл Великоолександрівської громади на Бериславщині, хоч і не перебувало в окупації, але з початку війни опинилося в сірій зоні,…
докладніше
“Мене врятував будинок сусіда”
20 — 02 — 2024
/Херсон
366
“Мене врятував будинок сусіда”
Олександр Гречко мешкає в селищі Велетенське Білозерської громади Херсонщини з 60-го року минулого століття, все життя працював…
докладніше
всі новини
youtube facebook