Цей будинок був казкою. З кожної стіни, дверей, паркану, навіть зі стелі на тебе дивилися нехитрі, але дуже щирі істоти: звірі та птахи – кожен зі своєю долею, яка так нагадує людські проблеми. Традиційні пари лебедів та ангели. Голуби та леопарди. Ісус і Мадонна з немовлям. А ще Перемога, портрети сестер і дочки. Всі ці фрески перепліталися в дивовижній історії життя Поліни Райко, у помешканні якої не було жодного вільного місця, де б не залишила свій слід її рука – рука звичайної жінки, яка в 69 років відчула нездоланну тягу до малювання.

Чи думала бабуся Поліна (за паспортом Пелагея Андріївна), що про неї та її будиночок в Олешках писатиме не тільки херсонська чи українська, а й іноземна преса? Навряд чи. На жаль, ця цікавість була викликана трагічними обставинами – затопленням після підриву Каховської ГЕС. Світлини пошкодженого будинку Поліни Райко стали одним із яскравих символів злочинів Росії, спрямованих на знищення української культурної спадщини. Проте дії росіян дали прямо протилежні результати – про українську культуру і зокрема про творчість Поліни Райко заговорив увесь світ. Навіть більше – Поліну Райко разом із Марією Примаченко стали сприймати українськими символами опору Росії. Історико-краєзнавчий музей в Іванкові, у якому зберігалися роботи Марії Примаченко, росіяни знищили в перші дні вторгнення, будинок Поліни Райко з унікальними фресками став жертвою теракту окупантів більш ніж через рік.

Статті у світових виданнях.

«Нарисуйте по голубу на кожному стовбику»

Дивачка-бабуся, яка розписала власну хату і витрачала всю свою мізерну пенсію на фарби, найдешевші фарби, раптом стала відомою особистістю в херсонському артсередовищі. На початку 2000-х її будиночок в Олешках на вулиці Нижній став справжнім місцем паломництва – до неї водили екскурсії, писали про неї в пресі, будиночок перефотографували вздовж і впоперек. Поліна Райко завжди раділа гостям і довго розповідала історії про кожен намальований сюжет. І добре, що з бабусею встигли поспілкуватися, бо зараз нам є що згадати…

Поліна Райко у своєму будинку.

«Я чотири класи кончила до войни. – розповідала вона. – Було – один карандаш на всю школу... А во второму класі визвала мене вчителька до дошки – пожиленька, маленька, сіденька Анастасія Михайлівна, і сказала нарисувати судно морське. Я стала, нарисувала. «П'ятьорочку» вчителька поставила. Як я була рада!»

А потім, через багато років, вона ще раз намалює цей корабель – вже на стіні свого будиночка. Може, як спогад про своє дитинство. Загалом, розповідала про своє життя Поліна Райко багато, згадувала і воєнні роки:

«Потім началась война, і я більше не рисувала. Батька вбили – на фронті був батько. А нас п'ять душ. Коли зайшли фріци, прибігають діти до мами: «Тьотя Надя, хай Полінка в школу йде. – А вона вийшла і сказала: «Діточки, скажіть вчителю чи вчительці: не пущу я її в школу, надо кусок хліба добувати». Ото ми рогозу косили, носили з плавнів і так пережили війну».

А потім... напевно, жіночі долі багато в чому схожі. Заміжжя, діти, робота, а ще хата і город. У середині 1990-х – трагедія за трагедією: в автокатастрофі загинула улюблена дочка, десь за рік помер чоловік, ще за два роки син потрапляє у виправну колонію. Здавалося б, де тут про красу думати? Однак душа вимагала порожній простір хати чимось заповнити:

«От наче хто каже: ото нарисуй, ото нарисуй. Як ото сила вищая. Було мені 69 з половиною год. Забор ремонтирувала. Покрасила і думаю сама собі: от нарисувала б два голуба. Сама собі подумала: якби то Бог мені дав! А тут сусід їхав, Гена, вийшов і каже: «Тьотю Поліна, нарисуйте по голубу на кожному стовбику», – і не питає, чи вмію, чи ні. Я нічого не сказала, а тільки пошутіла: «Геночко, кончила баба ремонт, нема кому і спасибо сказати». Посміялися, і він поїхав. А я у хату і думаю: давай голуба нарисую – і нарисувала. Як пішло у мене з голуба – оце, діти, бачите. І все що було де – обрисувала. Це Господній дар, я считаю. А чи воно так, чи не так…»

Неофіційний музей

«Це була довга історія, – розповідає артменеджерка та керівниця Центру культурного розвитку «Тотем» Олена Афанасьєва. – Спочатку казали, що бабуся трохи несповна розуму, бо все помалювала. Потім її запрошували до сусідів щось намалювати. А коли виник великий інтерес до її творчості, сусіди навіть розповідали для центральних телеканалів, про що ця історія, про що малювала Поліна Райко і чому це дуже цінно».

Люди шукали можливості потрапити в цей унікальний будиночок і за життя Поліни Райко, і після її смерті.

До речі, після смерті художниці у 2004 році її хату придбало подружжя шанувальників мистецтва з Канади, завдяки їм будинок з малюнками вдалося зберегти. Попри надії, що нові власники дадуть раду унікальному артоб'єкту, їхнього запалу вистачило ненадовго. У тому ж 2004 році художник В’ячеслав Машницький створив Херсонський обласний благодійний фонд імені Поліни Райко, який загалом займався сучасним мистецтвом, але не залишав поза своєю увагою і спадщину бабусі Поліни, зірки наївного мистецтва. Але попри неврегульовані майнові питання (будиночок – то чужа приватна власність) херсонські активісти все робили там на свій страх і ризик.

«Ми боялися робити реставрацію, – розповідає менеджер проєктів фонду імені Поліни Райко Семен Храмцов. – Реставрація – по-перше, це великі гроші, по-друге, потрібне було втручання, покривати стінки особливими матеріалами, робити їх стійкими, щоб вони і самі не впали, і з них не обсипалася глиняна штукатурка. Якби вдалося провести ці роботи, може, і втрат було б менше відсотків на 20-30, а може, і наполовину. Все ж таки ми тримали дистанцію і більше допомагали бабусям, які доглядають за будинком, конкретні роботи робили для них: туалет, лавочки – те, що навколо. А ось самі фрески не чіпали, тільки оцифровували, зробили заміри, креслення, 3D-модель».

І хоча з власниками помешкання зв’язку не було, були сусіди, які доглядали хату, в яких можна було взяти ключі, щоб привезти в будиночок людей, врешті-решт, вони й самі могли розповісти про художницю. Будинок фактично став музеєм, хоча офіційно не мав такого статусу. Він однаково вражав як гостей з далеких країн, так і місцевих.

«Це інший космос, це інший всесвіт. І він одночасно такий автентичний, український, з місцевим контекстом, але разом з тим він дуже універсальний. І тому не було, мабуть, жодної людини, яка б потрапила до будинку Поліни Райко і не зрозуміла, про що це», – розповідає Олена Афанасьєва.

В останні роки керівництво Олешок стало звертати увагу на цей проблемний артоб'єкт, навіть були плани викупити будиночок з розписами Поліни Райко і створити там справжній музей. В листопаді 2021-го його внесли в реєстр пам'яток місцевого значення. Сьогодні мистецтвознавці ставлять творчість олешківської художниці-наївістки на один щабель із такими визнаними та всесвітньо відомими народними українськими мисткинями, як Марія Примаченко та Катерина Білокур.

Окупація. Росіян в будиночок не пустили

Але усім планам завадила війна. Про те, що відбувалося з будиночком Поліни Райко з перших днів окупації, розповів Семен Храмцов, який постійно тримав зв’язок із хранительками та сусідами. Спочатку, наприкінці лютого 2022 року, настрої мешканців Олешок були доволі оптимістичними – попри те, що події розгорталися швидко та непередбачувано. Олешки вже захопили, в центрі міста росіяни поставили гармату, яка гатила по Антонівці, на Антонівському мосту йшли бої, окупанти проривалися до Херсона, а хранителька заспокоює чоловіка: не переймайся все буде добре, прорвемося, з нашої землі вони неодмінно побіжать. Яким же здивуванням стала інформація на одному мистецькому ресурсі, що начебто в будиночок влучила бомба, все завалилося, фрески зруйновані. Семен пішов по сліду і виявив, що відомий блогер, який і запустив цю інформацію, видав припущення за факт (той випадок, коли від страху очі великі). Насправді ж хата була неушкодженою.

Потім під окупацією опинився і Херсон, фонд самостійно та за допомогою громадської організації «Музей сучасного мистецтва» намагався фінансово підтримати жінок, які доглядали за будиночком Поліни Райко.

«Ми перекидали в Олешки гроші, щоб бабцям за щось було жити, бо і нам було скрутно, а там – тим більше».

Через 100 днів окупації Семен виїхав з Херсона, згодом виїхала і головна доглядачка, друга хранителька оселилася в будиночку, наглядала за хатою та городом із песиком відганяла наркоманів, алкоголіків. Та й сусіди були насторожі.

У травні окупанти хотіли заселитися в порожній будинок, але люди його відстояли, «влаштували великий скандал», мовляв, не можна заходити, там музей.

«Подробиць не знаю, вона коротко сказала, що ми їх погнали, – переповідає Семен розмову з хранителькою. – Росіяни пішли, мабуть, через те, що люди підняли хай, а може, з-за того, що просто їм було не вигідно там розміщуватися. І було все добре. Ну, а потім трапилося те, що трапилося...»

Трагедія. Чи можна врятувати розписи?

Коли почалося затоплення внаслідок підриву Каховської ГЕС, були сподівання, що до будиночка вода не дійде. Але вони розбились при першому ж дзвінку в Олешки, бо виявилося, що сусідський будинок, розташований майже навпроти й трохи вище, залило по самий дах, то значить, у бабусі Поліни теж все під водою. Сусіди стали на човнах їздити одне до одного, рятувати людей і тварин. Врятували й собачку Поліни Райко, яка завжди гучно гавкала на росіян. Завдяки Семену Храмцову, який опублікував у Фейсбуці перші фото зруйнованих фресок і пошкодженого будиночка, про цю трагедію дізнався цілий світ.

Зруйновані фрески.

Потім американський фонд, який має досвід роботи з творами мистецтва після підтоплень, отримавши інформацію про фарби й основу, дав Семену інструкцію, що робити, і перш за все – поволі висушити будиночок і всередині зробити підпірки, щоб дах не впав і споруда не зруйнувалася остаточно. Вона зведена із саману – невипаленої суміші глини, соломи та піску, яка надто погано зберігається, й обкладена силікатною цеглою. Вдалося лише трошечки просушити будинок. Спроби знайти в Олешках матеріали для підпірок виявилися марними – окупаційні війська винесли все з магазинів будматеріалів.

Будинок Поліни Райко після підтоплення.

За консультаціями Семен звертався і до різних знайомих спеціалістів. Цінну пораду отримав від археолога Сергія Нємцева, до речі, американці також підтвердили доречність використання технологій археологів: збирати зруйноване по шматочках, помічати місце знахідки, чистити та складати в резервуари, висушувати. Але до деокупації Олешок щось зробити немає можливості. Навіть поїхати й сфотографувати небезпечно, бо там постійні перестрілки, вибухи, людям наказали сиділи по будинках.

Зараз Семен Храмцов радіє, що на оголошений ним збір люди відгукнулися, гроші спрямовуються на допомогу тим, хто опікується будиночком, і акумулюються на перші дії для збереження після деокупації. Зробити свій внесок у справу збереження будиночка Поліни Райко можна тут.

Феномен бабусі Поліни назавжди з нами

А поки ми чекаємо деокупації лівого берега, про Поліну Райко згадують, створюють виставки, присвячені її творчості, є ініціатива створення копій будинку в Києві, в музеї Пирогово. І це велике щастя, що всі фрески, весь будиночок оцифрований. Творчість бабусі з Олешок надихає митців і підприємців, люди випускають сувеніри та різну продукцію за мотивами її розписів.

Олена Афанасьєва вважає, що для збереження цього унікального феномену Херсонщини існує два шляхи. Перший – це відновлення будинку та повернення його у власність держави. Другий – це інформаційні кампанії, організація виставок, видання книг:

«Будинок може бути, може не бути, але феномен Поліни вже назавжди з нами. І дуже важливо, щоб саме Херсонщина про це пам'ятала, бо то є наша херсонська спадщина. Дуже важливо, щоб вона залишилася в історії української культури, українського мистецтва, залишилася в нас на рівні культурного коду півдня України. Бо Поліна – це є саме український південь».

Знищення будинку Поліни Райко — лише один випадок з череди злочинів, скоєних росіянами на Херсонщині. 

Фото: Макс Афанасьєв, Фейсбук Семена Храмцова та Благодійного фонду ім. Поліни Райко

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.