Для нас, херсонців, режисер Роман Бондарчук не тільки автор багатьох документальних та ігрових фільмів, неодноразово нагороджених на національних та міжнародних кінофестивалях, лауреат Шевченківської премії, артдиректор Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Він, перш за все, наш земляк, херсонець. Тож не дивно, що у своїй творчості Роман часто повертається до рідних джерел, знімаючи фільми про Херсонщину і на Херсонщині (зокрема, документальні «Українські шерифи» та «Диксиленд», ігрові «Вулкан» і «Редакція»).

Роман Бондарчук

У жовтні відбулась онлайн-зустріч з режисером-земляком, яку організувала мережа кіноклубів документального кіно DOCU/CLUB. І було передбачувано, що цікавих питань і не менш цікавих відповідей буде багато.

Про те, як змінювалась документалістика в Україні

Я пам'ятаю період, коли документальне кіно про Україну, яке можна було брати в програму фестивалю, знімали іноземці. Але підхід, з яким вони дивилися на наше життя, був «туристичним». Одна моя приятелька працювала фіксером для німецької групи. Фіксер – це людина, яка розв’язує всі адміністративні питання, знаходить персонажів, героїв, домовляється з ними про дозволи на зйомку. Вона мені показувала сценарій, де по вулиці мали йти п'ять п'яних матросів із балалайкою і співати якусь «Калінку-малінку». При тому, що дія відбувалася десь у Вінниці, де немає моря, ні, відповідно, матросів. На пропозицію придумати щось інше вони сказали: ні-ні, в нас великий телеканал, дуже складно переузгоджувати сценарій, оце нам затвердили, шукай нам п'ятьох матросів. Довелося домовлятися з якимись сільськими дядьками, вдягати їх у тільняшки, фарбували воду, щоб було схоже на самогон, вони ходили співали «Калінку-малінку». І такі фільми виходили про Україну, про українців, бо іноземці не дуже відрізняли нас від Росії і якось задовольняли свій стереотип.

У нашій програмі фестивалю перший великий фільм, який відображав реальність, був у 2012 році – «Інший Челсі», знятий німцем Якобом Пройсом. Це фільм про секретаря Донецької міськради, людину епохи Януковича, який вів розкішний спосіб життя, їздив на мотоциклах по Донецьку, ходив до перукаря і манікюрника в робочий час, радо цим ділився і розповідав режисеру, як йому гарно живеться. Відкрити фестиваль цим фільмом – це був насправді дуже сміливий крок і для режисера, і для нас теж, бо у 2012 році свобода слова та інші свободи були ще не такими, як після Майдану. В нас на відкритті було дуже багато людей у цивільному, які все документували й записували, і атмосфера була доволі зловісна. Але мені здається, ми якось змогли побороти страх, і в тому числі представників медіа, які були на відкритті й написали про цей «Інший Челсі». Сподіваюся, цим відкриттям ми якщо і не перекреслили кар'єру цього чиновника, то, як мінімум, допомогли зробити з нього тогочасний мем.

Ще з таких «туристичних» фільмів у 2015 році був «ДНР, або химерна історія країни-саморобки» про ДНРівських сепаратистів. Але вже на той час у нас були українські фільми, і вони перемагали, і вже формувалася суб'єктність українського погляду. Але це був єдиний фільм, який міг показати сепаратизм зсередини, і тому ми взяли його фільмом відкриття.

Починаючи з 2015 року, домінували вже українські фільми, зроблені нашими режисерами. Іноземні фільми вже не були фільмами відкриття чи якось помітними. У 2013 році прозвучав фільм «Сери та сеньйори» Олександра Течинського – доволі іронічне, трагікомічне полотно про святкування єврейського Нового року в Умані й про паломництво на могилу цадика, де по-різному проявляються і приїжджі, і місцеві. Я думаю, що це все-таки більше схоже на комедію, ніж на драму, але на той час це був дуже виразний фільм, який запам'ятався.

Звичайно, поворотною точкою став Майдан. Це була подія, на якій знімали абсолютно всі, в кого була камера, і багато чого транслювалося в прямому ефірі. Я знаю чимало людей, які знімали там майже всі три місяці, але потім просто не змогли зробити нічого з цим матеріалом. А були люди, які зробили досить точні фільми що вражали. Майдан став моментом, коли кожен, хто міг знімати, пішов це документувати. Кожен спробував зробити свій фільм, і з цього моменту народилося дуже багато і режисерів, і цілих об'єднань, як «Вавилон'13». І вже після 2014 року українські фільми почали регулярно виборювати призи, з'являтися на великих міжнародних майданчиках, рефлексуючи і на цю революцію, і на вторгнення на сході України, і на якісь посттравматичні розлади українців. І аж до сьогодні продовжується ця хвиля, яка почалася у 2013-2014 роках.

Я не вважаю, що в нас є якась сильна школа документалістики. Мені здається, що всі, хто займається кіно, роблять особистий подвиг, бо перебувати в цій професії, виживати з неї, це майже неможливо, і це завжди всупереч. Ми як фестиваль, звичайно, виховуємо критичне мислення, художній смак. Фільми, які потрапляють до нас, як правило, є предметами мистецтва і мають дуже сильний авторський погляд на цю реальність.

Про мистецьку складову в документальних фільмах

Кіно є мистецьким продуктом, хоча для мистецтва це неправильне слово. Якщо є автор, то це вже є предмет мистецтва. Автор певним чином дивився на події та реальність, потім структурував їх в композицію, вибудовував свою оповідь і робив це своїм унікальним почерком. Я не думаю, що Мстислав Чернов, знімаючи фільм «20 днів у Маріуполі», думав довго про те, який вигляд матиме цей фільм, чи як цей кадр буде краще компонуватись. Я думаю,  він документував те, що бачив, і далі це на монтажному столі перетворював на фільм. А, наприклад, Роман Любий, який знімав фільм «Залізні метелики» про збитий «Боїнг МН-17», примудрився навіть вплести в оповідь фільму пластичний театр – у нього є епізоди, де танцюристи мовою танцю виражають цю трагедію. Тому є автор, є твір, є кіно.

Про фільм «Євромайдан. Чорновий монтаж» (2014) — перший повнометражний документальний фільм про події Революції Гідності

Все почалося з того, що фестиваль «Docudays» нарешті зняв собі офіс. З початком Майдану багато іноземних компаній втекли з Києва, і стало дуже багато незайнятих приміщень, які здавали за дуже невисокою ціною. І ми знайшли собі квартиру за 50 метрів від Майдану, на вулиці Мала Житомирська. Заїхали в неї, коли Майдан ще стояв, це було після побиття студентів, але Майдан ще був мирним. У нас не було жодних меблів, ми завезли туди якісь розкладачки, каремати, спальники, посуд. І дуже багато журналістів і кінематографістів з різних країн нам дзвонили й питали, чи можна десь зупинитися, щоб побачити, що у нас насправді відбувається. Ми казали: можна на підлозі в нашому новому офісі. Так він перетворився на хаб, де весь час перебували журналісти, фіксери, іноді заходили випити чаю, зігрітися і знову піти протестувальники, знайомі знайомих. Багато колег там зливали матеріал і монтували його по кутках на ноутбуках. Місяці три це все дуже активно тривало, а потім Майдан переміг.

До фестивалю лишалося пару тижнів, і ми не знали, чи встигнемо його підготувати. Була така енергія, таке бажання кудись вихлюпнути весь цей досвід і емоції, які всі пережили. Я, Дар'я Аверченко, Юлія Сердюкова вирішили зібрати по епізоду з людей, які якось були причетні до офісу, або яких ми знали, з якими познайомилися вже на самій площі, щоб вони поділилися з нами одним-двома епізодами, які вони вважають вдалими. Колеги присилали епізоди, я це все в офісі дивився, коротив або не коротив. Ми думали над послідовністю, думали над інтертитрами між цими епізодами. Ідея була зробити це максимально просто. Всі розуміли, що це ще не кінець. Ще нічого не було зрозуміло, що буде далі з Кримом, зі сходом країни. Це були моменти ейфорії після втечі Януковича. І було вирішено назвати фільм «Євромайдан. Чорновий монтаж», бо ми розуміли, що далі він ще може мати якісь форми, монтуватися. Ми навіть показували цей фільм прямо з монтажної програми, не мали змоги навіть передивитися фільм і переконатися, що там все правильно, все відтворюється. Ми просто все зібрали, під'єднали й показали. Церемонію вела Наталка Гуменюк, на фінальних титрах Мар'яна Садовська заспівала «Пливе кача». Зала стояла, і це було надзвичайно потужним моментом єднання всіх нас, хто там був.

Кадр із документального фільму «Євромайдан. Чорновий монтаж»

Для мене це була, мабуть, найважливіша прем'єра в житті. Хоча фільм колективний, його не можна назвати моїм фільмом, бо над ним працювало багато авторів. І більшість з цих авторів пізніше зробили свій коротший чи довший фільм. «Євромайдан. Чорновий монтаж» дуже багато подорожував світом, розповідав іноземцям про те, що насправді ми пережили, який вигляд це мало зсередини. І давав можливість нам теж говорити, протистояти російській пропаганді та пояснювати, що в нас відбувається.

Я досі вожу з собою цей матеріал, я планую зробити з нього фільм, але чи це буде фільм тільки про «Майдан», чи він буде про якісь більш загальні рими нашої історії, я ще не знаю. Але, звичайно, це фантастичний досвід, один з найважливіших в житті, і я обов'язково з нього щось робитиму.

Про «Українських шерифів» (2015) – документальний фільм про двох жителів Старої Збур’ївки на Херсонщині, які добровільно взяли на себе виконання функцій правоохоронних органів

«Українські шерифи» зайняли 3,5 роки життя – від першої зустрічі та ідеї до монтажу і прем'єри. Я познайомився спочатку з головою села Віктором Маруняком, робив короткий фільм про нього. Він захищав землі Старої Збур'ївки від місцевих чиновників, які хотіли їх перепродати та на цьому збагатитися. Щоб він не заважав розкрадати землі, вони його самого «закрили» під якимсь вигаданим приводом. І вся громада Старої Збур'ївки піднялася на захист старости, вони змогли його відстояти й витягти з СІЗО. Почалося знайомство з цього короткого фільму про історію сільського голови, а потім він розповів, що в нього ще є два шерифи. І я подумав: о, шерифи – це щось несподіване для Херсонщини. Попросив познайомити мене з ними.

Вони зразу вразили мене своєю жовтою машиною і поставою двох кіногероїв. Ми з Дашею, продюсеркою цього фільму, сміялися, що Віктор Григорович був схожий на Чака Норріса, а його партнер Володя на Тоні Сопрано. Я попросив їх показати, чим вони займаються. Вони нас провезли по селу, показали своїх «клієнтів» – в основному це були безхатченки або питці, неблагополучні люди. Але вони настільки легко з ними спілкувалися і так просто нас в це впустили, що я подумав: о, це кіно можна зняти за місяць, зараз ми розповімо всьому світу про шерифів і цікаву ініціативу, яка у віддаленому від райцентру селі допомогла покращити ситуацію з громадським порядком. При цьому так легко і з якоюсь іронією. Ми думали, що це буде документальна комедія. А потім все більше занурювалися…

Кадр із документального фільму Романа Бондарчука «Українські шерифи»

Шерифи думали, що в мене не виходить фільм, якщо я так довго його знімаю. Вони втомилися давати інтерв'ю і розповідати, вони намагалися поїхати на виклики без камери, просто вийти з сільради через чорний вхід. І потім розповідали: там була така сцена, сімейний конфлікт, ми розбороняли чоловіка і жінку. Дуже довго і нудно я їх переконував, що це все треба знімати, показувати. Врешті-решт без дозволу застрибнув у машину з ними. Тоді вони відчули, що з камерою мають переваги, більше якоїсь легітимності й офіційності, якщо є ще оператор за спиною. Так ми потроху зрозуміли: ми їм потрібні, вони нам потрібні. Ми вже знали їхніх «клієнтів», знали сільських жителів, знали взаємозв'язки між ними, і нам було про що поговорити. Поступово я, Дар'я Аверченко і Боря Петер стали старозбур'ївчанами, а шерифи – героями фільму.

Той вплив, який спричинив фільм, звичайно, не планувався. Планувалося показати життя південноукраїнського села, яке, по суті, позбавлене доступу до поліції. Ми хотіли розповісти про приклад самоорганізації, а вийшло щось глибше. Почався Майдан, потім анексія Криму, потім війна на сході, у шерифів додавалося більше клопотів і обов'язків, вони розвозили повістки, вони ховали людей, рили могили. Вся ця реальність теж з'явилась у фільмі, і він став документом початку війни. А пізніше він був включений в методички при реформі Національної поліції, його показували новим поліціянтам як наочний посібник того, як в малих громадах працює правопорядок і як можна з цим працювати й упереджувати порушення. Потім з'явилася програма «Шерифи для нових громад», яка заохочувала ставати шерифами. Офіційно посада називалася якийсь час «громадський помічник дільничного інспектора», але всі їх називали шерифами, і якщо в людини були певні навички, вона могла навіть отримувати за це зарплатню, бувши цим шерифом. Тобто фільм мав великий вплив вже після того, як вийшов.

Про подальшу долю героїв фільму

Сьогодні Стара Збур'ївка окупована, Віктор Маруняк після повномасштабного вторгнення залишався в селі. Росіяни пройшли село, тому що думали захоплювати весь південь маршем, але їх зупинили перед Миколаєвом. І був доволі довгий період, коли село було окуповане, але там не було росіян, та все одно треба було жити і якось підтримувати жителів. Про цей період минулої осені я зробив фільм-інтерв'ю «Віктор Маруняк. Втрачений рай». Віктор Васильович там розповідає про те, як рибалки виносили рибу на площу, і люди брали собі рибу, щоб вижити. Ті, в кого було більше овочів, ділилися з тими, в кого не було продуктових запасів. Це був майже місяць, коли росіян ще не було, але і наших представників влади теж не було. А потім Маруняка двічі викрадали, били, катували, потім відвезли в Херсон, тримали там в СІЗО, через якийсь час випустили з зобов'язанням не виїздити за межі села. Тоді він зрозумів, що йому треба рятуватися, і вони з дружиною виїхали.

Герої «Українських шерифів» Віктор Кривобородько та Володимир Рудковський 

З Віктором Григоровичем не спілкувався вже якийсь час, в нього була дуже складна історія з моменту окупації, тому що його будинок фактично знищили, його шукали, бо він був в АТО, і якимось чином росіяни знали, що він помічник дільничного і шериф. Григорович довго переховувався на кладовищі, поки зміг пройти через їхні блокпости на контрольовану територію. Він запустив бороду, знайшов ціпок, прикинувся старим немічним чоловіком і так відвернув їхню увагу, його не впізнали.

Підтримувати зв’язок зараз складніше, бо всі десь в переїздах і переміщеннях, але є спільний досвід і, як правило, після такого довгого часу, проведеного разом, ви залишаєтесь друзями.

Про балансування між кіно документальним і ігровим

У мене був цей перехід від «Українських шерифів» до фільму «Вулкан». По суті, багато історій, які я почув в «Українських шерифах», переміщаються у твій блокнот і далі можуть бути використані при написанні сценарію ігрового фільму. Документальне кіно – це завжди накопичення дуже багатьох історій, бо ти знімаєш роками, в монтаж входить один відсоток або навіть менше від того, що ти відзняв. Знання про цей край, цих людей, це місце тебе переповнює, ти можеш писати після цього ігрові сценарії. А після ігрових знову знімати документальне, щоб щось про цю реальність знову дізнатися. Це різні методи: там ти отримуєш, а тут віддаєш і навпаки.

Кадр із фільму Романа Бондарчука «Вулкан»

Про Херсон і Херсонщину у фільмах

Я там народився, я там виріс і сформувався. Херсон дуже самобутній, він завжди був малодослідженим в мистецтві, і мені подобалося за цими людьми спостерігати. Мені здається, я не втратив зв'язок з ними, я розумію їх і навряд чи я можу зробити якусь близьку історію про Львів, Черкаси чи Чернігів, які мені теж дуже подобаються. А про Херсон можу, бо там живе досі багато рідних і близьких мені людей, і це природно – знімати про те, про що знаєш і що розумієш.

Про поїздку на Херсонщину одразу після підриву Каховської ГЕС

Вдалося зафільмувати людей, в яких житло було зруйноване внаслідок повені. Цілий мікрорайон в Херсоні був затоплений, навіть не один. Я поїздив з командою Медіаплатформи «Вгору», подивився, як вони працюють, це було дуже пізнавально, цікаво і важливо побачити, як взагалі в місті під обстрілами працює команда журналістів. Я допомагав тестю рятувати кота з затопленої квартири, кіт просто не вилазив з-під дивана. І ми вже з МНСниками поїхали в мікрорайон Острів і простирадлами якось цього кота разом діставали. МНСники нас чекали на човні під прильотами. Я знімав жителів мікрорайону, які там залишаються попри все. На той час там не було ні світла, ні води. Вони воду брали з тієї калюжі на вулицях і все одно лишались у своїх квартирах. Вони на загальних балконах облаштовували собі пічки із цегли, якісь підставки для каструль. У під'їзді лишалося 5-10 квартир, вони колективно готували їжу на вогнищі, обмінювалися книжками, по даху ходили в гості з одного під'їзду в інший, якось гуртувалися. На превеликий подив, атмосфера була дуже затята. Всі казали, що війна їх звідти не вигнала, повінь звідти не вигнала і навіть якщо буде ядерна атака, вона їх теж звідти не вижне. Це знову про людей, про те, які вони там живуть.

Про «Архів війни» – це категорично інше, ніж документалістика

Коли під час роботи над «Енциклопедією Майдану» ми через два чи три місяці після перемоги Майдану почали шукати хроніку, то не могли знайти дуже багато всесвітньо відомих кадрів. Їх не було на Ютубі, стрімінги вже теж не працювали. Я зв'язувався з журналістами, які стрімили Майдан в прямому ефірі, вони казали, що в них теж не збереглося жодних архівів. Я впевнений, що росіяни попрацювали над тим, щоб як можна менше хроніки Майдану лишилось.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, наш робочий чат одразу наповнився особистими відео, хто як це все проживає. Фейсбук-стрічка була переповнена якимись стрімами, як росіяни заходять, як літають гелікоптери, як люди ховаються в ванні, в коридорі під столом. Я всіх колег просив це зберігати в себе і паралельно почав думати, як можна це більш системно організувати, бо було зрозуміло: цього разу масив інформації буде просто неосяжний, і його треба вже зараз структурувати так, щоб можна було використовувати його для досліджень, чи ще краще для встановлення винних у воєнних злочинах.

Через якийсь час, у березні, ми зідзвонилися з моїм університетським другом, який займається IT-розробками, і почали разом думати над тим, як організувати пошук, структурування, і захист цих даних. Він зі своєю компанією Infoscope взяв на себе програмну частину, а ми частково командою Docudays взяли на себе частину аналітичну, тобто ми шукаємо партнерів, ми запрошуємо ділитися своїми матеріалами. У нас є команда, яка дивиться відео і призначає їм ключові слова. Є команда документаторів, які їздять на звільнені території, говорять там з людьми та записують глибокі інтерв'ю про їхній досвід. Не тільки про воєнні злочини, які вони пережили, але якісь дуже прості побутові речі, які важливі будуть як документ історії.

Мені здається, що це щось категорично інше, ніж документалістика. Багато людей думає: що тут такого важливого, в когось справжня трагедія, а я просто в підвалі тиждень просидів. Але думаю, що для історії, для досліджень це дуже цінний матеріал. Ми робимо все, щоб його ніхто не зміг переписати, змінити, витерти, знищити. І завдяки тому, що ми аналізуємо і призначаємо ключові слова, ми прагнемо того, щоб за пошуковим запитом можна було знайти як можна більше збігів, а дослідникам, аналітикам, юристам було легше з цим працювати й документувати цю війну. Результатом цієї роботи в майбутньому може бути великий цифровий музей, в якому можна буде почути й знайти більшість історій, які траплялися, більшість епізодів, які ми з вами зараз переживаємо. Я всіх закликаю: все, що вам здається навіть не дуже важливим, будь ласка, діліться, бо смартфони теж часто псуються, а ці матеріали мають жити та свідчити проти агресора. В нас є телеграм-бот, в нас є сайт, в нас є люди, які завантажують цей архів.

Про «Свідків» – перший документальний фільм команди архіву

Так сталося, що частина команди документаторів, які пишуть інтерв'ю, теж кіношники, і їм, звичайно, цікаво, щоб зібрані ними свідчення теж працювали в інформаційному полі та розповідали про людей і про наш дух. Цей фільм «Свідки» мене особисто теж глибоко вразив. Коли пенсіонер, житель Київської області, який жодного разу не бачив, як працює пожежна машина, десь її знаходить, сідає і їде гасити пожежу. Або коли на човні перевозять провіант українським солдатам, які опинилися в оточенні. Це вражає, вражає та легкість, з якою вони це розповідають і з якою вони це робили. Мені здається, що, слухаючи їх, я розумію, що ці люди непереможні в принципі. Команда натхнена, вона планує далі робити «Свідків», і це буде серіал коротких фільмів з різних куточків України про різні епізоди цієї війни.

Про вигорання і дистанцію в кіно

Я не знаю, як можна знімати кіно і не вигоріти. Треба бути готовим вигорати, потім себе гасити, відновлювати й знов вигорати, інакше воно не буде справжнім. Якось лишитися на дистанції не вийде, і це треба прийняти. Мій вчитель Юрій Іллєнко казав: кіно буде вас випробовувати на міцність, ви посягаєте на найтвердіший, найміцніший матеріал – це сама реальність, сам світ, який ви намагаєтесь інтерпретувати чи створити. І опір буде шаленим. І якщо ви не зможете його подолати, ви не зможете зробити кіно. Через це приготуйтеся до максимального опору. Чим він сильніший, тим правильнішим шляхом ви рухаєтесь. Він це казав на першому курсі, з першою ж роботою половина студентів зразу йшла, бо не розуміли, заради чого цей опір взагалі долати, а інші пам'ятали цю байку і розуміли, що якщо важко, значить все правильно.

Фото з відкртих джерел

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.