Вихователька одного з дитячих садочків Херсона Олена Наумова ще до війни відкрила для себе мережу тік-ток. Вона почала знімати короткі відео й скоро стала блогеркою. Але популярність і народну любов принесли їй патріотичні стріми в окупації та допомога херсонцям, які залишалися в захопленому армією РФ місті.

У перервах між ефірами допомагала херсонцям

Публічна активність Олени Наумової розпочалася з наміру просувати в соцмережах власну поетичну творчість. Хотіла писати вірші на замовлення, але не склалося, натомість виникла ідея створювати короткі смішні відеоролики для тік-тока. Близько десяти років тому вона зі своїми вихованцями брала участь у комедійному шоу, тоді й зрозуміла, що діти та гумор – це її. З дозволу адміністрації закладу та батьків вихованців почала знімати в садочку короткі гумористичні відеоролики.

У садочку

А після повномасштабного вторгнення, коли дитсадок перестав працювати, почала знімати стріми про мітинги в Херсоні, розповідала про життя окупованого міста.

Намагалася морально підтримати і земляків, і людей на підконтрольній території, бо в них теж занепадав дух. Тому робила, що могла, – розповідає блогерка.

Вона розповідала своїм підписникам, як тримається місто, як виживають і почуваються херсонці, що стали заручниками ворога.

Скріншот з тік-тока Олени Наумової

Олена згадує: спочатку лаяла російських окупантів, а потім раптом відчула впевненість, що Херсон неодмінно звільнять, і почала ділитися нею зі своїми підписниками. Висміювала російських військових, раділа успіхам ЗСУ. В ефір виходила тричі на день о 8, о 13, о 20, а в перервах допомагала людям. Хтось давав їй адреси родичів, з якими втратився зв’язок, і просив дізнатися, чи вони живі, здорові та чим їм можна допомогти. Хтось переказував гроші.

За словами Олени, саме підписники вмовили її збирати кошти на допомогу херсонцям, щоб ті не брали російську гуманітарку чи рублі та могли гідно дожити до звільнення.

Люди під час стрімів почали переказувати гроші мені на карту. Дивлюсь у телефон, а мені надходять – 100, 500, 1000, 20, 30 гривень, – згадує Олена.

За її словами, допомагати херсонцям стали люди з усієї країни та з-за кордону – Ізраїлю, Франції, Італії, Голландії, Швеції. Ці кошти вона переказувала або, перевівши в готівку, роздавала нужденним. Спочатку це були добрі знайомі, сусіди по мікрорайону, співробітники, які мали обмежені можливості для виживання. А потім до неї почали звертатися по допомогу й у соціальних мережах люди з багатодітних родин, люди з інвалідністю, пенсіонери.

Олена розповідає, що спочатку ​​перевіряла всі документи прохачів, а потім ділилася з ними коштами. І на наступному стрімі, вдень і ввечері, звітувала: ось ми допомогли сьогодні людині з інвалідністю з Іванівського району, пенсіонерам із Каховки, багатодітній родині з Херсона.

“Так за півтора місяця вдалося зібрати й роздати півмільйона гривень”, – стверджує блогерка.

Олена зізнається, найкращі моменти вона пережила, коли разом зі своїми земляками виходила на мітинги. Відчувала гордість бути серед херсонців, які не здалися, а знайшли сили й сміливість відстоювати свободу свого міста, говорити вголос, що Херсон – це Україна, а ворога тут не чекали.

Ці неймовірні люди голіруч виходили проти озброєних окупантів. Проти отих колон бронетехніки йшли з прапорами, з піснями, з гаслами, – захоплюється Олена й каже, що страху тоді не відчувала.

Згодом проти мирних херсонців окупанти стали застосовувати газові гранати, стріляти під ноги автоматними чергами. Тоді мітингарі почали збиратися біля пам'ятника Шевченку на проспекті Текстильників. На одному з таких мітингів Олена співала патріотичні пісні й заохочувала всіх. Та щойно люди почали розходитися, побачила, як до парку сунуть колони ворожої бронетехніки.

Добре, що ми за 5 хвилин до цього закінчили. Інакше сквер  взяли б у кільце, – згадує Олена.

Фрагмент відео з мітингу, де Олена співає пісню “В городі Херсоні” рок-гурту “Спів братів”, потрапив до телемарафону, і його кілька разів транслювали на українському телебаченні. Тоді жінка вперше злякалася, бо її могли впізнати окупанти. Олена не сумнівалася, що вони моніторять центральні канали. Близько тижня переховувалася в родичів. Але після повернення додому, до неї все-таки навідалися російські поліціянти, начебто, попередити про грабунки на районі. Уточнювали її ім’я та по батькові. Жінка не сумнівалася, вони прийшли не просто так. Тоді знову змушена була переховуватися. Виїжджати на підконтрольну Україні територію не наважувалася. Боялася, що її легко впізнають і затримають.

З моїм фейсом виїхати? До першого блокпосту й одразу на підвал! – зізнається Олена.

Підвал, домашній арешт, допомога небайдужих людей

Коли Олена зрозуміла, що на неї полюють, перестала збирати гроші, але продовжувала роздавати, що мала. Каже: у мене ще були свої, тож  я допомагала поки могла.

Однак вже 23 серпня, це якраз був день Українського прапора, ефір Олени заглушили на самому його початку, а через кілька хвилин до неї увірвалися російські окупанти. Вони забрали всі телефони, павербанки, а Олену заарештували.

За словами жінки, росіяни спочатку хотіли змусити її публічно перепросити за все, що говорила на ефірах. ЇЇ відвели в якийсь кабінет і сказали, що хочуть записати відео з вибаченнями. А потім їхній начальник розпорядився відправити її на підвал. Одначе працювати на них окупанти не пропонували.

Та я б не погодилася, – каже блогерка. – Думаю, це був просто намір залякати, зламати, зняти оте кляте відео з вибаченнями, щоб закрити рота всім іншим, щоб забули про Україну. Але цього не сталося.

Херсонські блогери Кошмарик та Олегівна, які теж побували в підвалі. Скрін тік-тока Олени Наумової

Росіяни зацікавилися рухом коштів на рахунку Олени, відстеживши його через мобільний додаток у телефоні. Звинувачували її в тому, що вона навідниця й питали, хто їй платить, ЗСУ чи СБУ? Коли ж пояснювала, що люди переказували їй кошти для допомоги херсонцям, російські окупанти не вірили.

Як це чужі люди гроші надсилали? Вони не могли повірити, що наш народ може настільки згуртуватися, настільки пройнятися болем інших людей, прагненням допомогти, – констатує Олена.

Під час допитів від неї вимагали розповідати про місцевих волонтерів. Щоб не виказати нікого, вона згадувала лише такі епізоди, за якими нічого й нікого неможливо було вирахувати.

Після підвалу Олену понад два тижні тримали під домашнім арештом. Засобів зв’язку вона не мала, телефони їй не повернули. Імовірно, страхувалися, щоб вона не продовжувала розповідати людям правду про Херсон. Залякували. Вона ж обіцяла нічого не знімати, бо, зізнається, була в такому змученому стані, що воліла, аби її пристрелили, якщо не відпустять. Її протримали під наглядом 17 днів. Коли окупанти знову з'явилися в її помешканні, розмовляли дуже брутально. Олена знову вирішила сховатися.

А допомогли їй в тому небайдужі херсонці. Люди, з якими Олена не була знайома, надали квартиру, де вона й ховалася аж до самого звільнення. Єдиною умовою було не повідомляти жодній душі, де вона й що з нею. Отож з 23 серпня до 18 листопада Олена  випала з ефіру. Через тиждень після деокупації подруга надіслала їй новий телефон аж з Кривого Рогу, бо в Херсоні купити його тоді було неможливо. А коли Олена знову зайшла в інтернету, була вражена, дізнавшись, скільки людей переживали за її долю.

Скільки репостів зробили, скільки говорили. Така гордість, така вдячність усім. Усім, хто вболівав за мене. Дякую вам! – каже блогерка.

З архіву Олени Наумової

Після звільнення

З хвилюванням і трепетом згадує Олена славетний день, коли до Херсона зайшли українські війська. На горищі вона ховала прапор, але через хвилювання ледве його відшукала. Узявши прапор, жовто-блакитні стрічки, маленькі прапорці та квіти, вони з друзями побігли назустріч нашим визволителям. Олена дуже емоційно розповідає про свої відчуття:

Боже, як ми бігли вулицею, як нам сигналили наші котики, що на пікапах заходили до Херсона. Це був такий драйв, це було таке щастя. Не інакше, що ти народився разом зі своїм містом. Ми просто одночасно народилися і раділи, що ми в Україні.

Через тиждень після деокупації Олену запросили до Києва взяти участі в програмі “ДНК Свої” на каналі СТБ. А коли закінчили знімання, Херсон вже потерпав від щоденних обстрілів російської армії. Їй запропонували залишитися, перечекати. Очікування затягнулося майже на вісім місяців. Олена таки зважилася повернутися. Понад три місяці вона вдома. Згадує, як під’їжджаючи до рідного міста, фотографувала кожен кілометровий знак, рахувала, скільки залишилося до Херсона, і не могла стримати сліз радості.

Попри те, що тут гаряче, гучно, страшно буває, я все одно щаслива, що вдома. Серед своїх херсонців, найкращих і наймужніших людей, – каже Олена.

З архіву Олени Наумової

Наразі вона знову радує своїх підписників, висміює російську армію й росіян. Викладає в соцмережах записи спілкування з росіянами у чат-рулетці.

Мені неприємно з ними спілкуватися. Але мушу виходити в ефір, збирати гроші для ЗСУ. І мені треба якось розважати своїх глядачів, підтримувати настрій, показувати їм цих недолугих із запорєбріка, які вони нікчемні й примітивні, – пояснює блогерка.

Під час такого спілкування вона намагається росіянам донести правду. Що відбувалося в окупації, як російські військові відловлювали бабусь по дворах, бо ніхто не хотів брати участь у псевдореферендумі, і як нещадно “визволителі” нині бомблять Херсон. Коли хтось починає казати, як по методичці, мовляв, це ваші нацисти, а от наші вас звільняють, Олена за словом у кишеню не лізе:

Я кажу: “Так, вже відкусили від Херсона перші три літери. І летіли на лівий берег зі швидкістю світла”.

На її переконання, у тому, що місто вистояло й дочекалося визволення, є заслуга кожного активного херсонця – підпільників, волонтерів, блогерів – всіх, хто так чи інакше протистояв ворогові.

Багато людей було на підвалі, ми впізнали всіх наших катів. І суд вже іде, чотири засідання в Одесі було. Знайдуть кожного, і кожен буде відповідати, – переконана Олена.

З архіву Олени Наумової

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.