Херсонський волонтер Олег Стремський під час окупації міста зрозумів, що хоче робити щось корисне для армії. За фахом він тесля, але вирішив навчитися виготовляти маскувальні костюми для військових. Після звільнення Херсона набуті навички дозволили йому організувати виробництво  костюмів-кікімор.

Олег Стремський

Куртка й туристичний намет для перших п’ятьох кікімор

Олег Стремський всю окупацію пробув у Херсоні. Згадує, як упродовж перших місяців окупації через присутність ворога відчував сильну напругу. Сидіти, склавши руки, не міг, хотів бодай чимось бути корисним для тих, хто боронить Україну. Так з’явилася ідея шити маскувальні куртки-кікімори.

Хтось почав пити, хтось просто відпочивав і казав, що все добре, російський мір прийшов – і нормально. А мене все це напружувало. З лютого в окупації... Березень, квітень, травень. Напруга зростала, кудись треба було її спрямувати, – пояснює своє рішення Олег.

Він згадує, що спочатку окупації в місті ані інтернету, ані українських каналів телебачення чи радіо не було. Новини дізнавався, налаштувавши старенький радіоприймач на миколаївські хвилі. А потім встановив “тарілку” і зміг дивитися українське телебачення та користуватися інтернетом. На ютубі знайшов кілька відеороликів про виготовлення маскувальних курток-кікімор для військових. І почав шукати матеріали. В окупації це було досить складно, бо не скажеш, що потрібна відповідна мішковина для кікімор. Олег розповідає:

Приходив до товаришів, друзів. Питав: маєте мішки? Мені потрібні на полотна для картин. Так збирав мішки. Їздив, шукав на ринках сітку. А по магазинах – барвники, нитки.

Як він жартує, намагався потихеньку збирати пазл за нестачі деталей. То одне щось знаходилося, то інше. Так і почав робити перші кікімори.

Спочатку розпоров свою куртку-штормовку та зробив з неї викрійки. Тоді ще дістав великий туристичний намет, порізав і його. З цього й вийшли перші п'ять курток-кікімор. Правда, за його словами, недосконалих. Але й вони нині захищають наших воїнів на фронті.

Відтоді Олег випробував 5 різних варіантів крою й виготовив понад 250 маскувальних курток. При чому сам розраховував, скільки треба ниток, щоб куртка була легкою, – не більше кілограма 120 грамів

За роботою

Дружина Олега, за його словами, панікувала, через те його заняття. Адже по вулиці їздили російські броньовики, весь час когось з людей обшукували, забирали невідомо куди, хтось після цього назад вже не повертався.

Щоб вона менше нервувала, виготовлені кікімори Олег сховав. До звільнення нікому їх передавати не міг. А в очікуванні приходу до міста українських військових вдосконалював вироби. Був упевнений, що довго сидіти в окупації не доведеться. Каже:

Думав, коли нас звільнять, тоді вже почну працювати на повну. Вже матиму досвід і якісь напрацювання.

Як запрацювало “фантомне” виробництво

Олег зізнається, що після звільнення йому стало легше. Він міг вже ділитися з іншими своїми планами й почав збирати команду однодумців.

Ну, не можемо ми воювати. Давайте хоч щось робити. Свій вклад вносити, – агітував кого міг Олег.

Для виробництва треба було багато людей. Олег дав у соцмережах оголошення, мовляв, потрібні помічники з в'язання. Відповідь прийшла з трьох сіл. Але, зваживши, що у двох із них тривали постійні обстріли, Олег зупинив свій вибір на безпечнішому місці. Поїхав туди, повіз зразки, гачки для в’язання і все, що треба для виробництва. Провів майстер-клас для місцевих жінок, які зголосились плести кікімори. І вони спробували. Першу куртку зв'язали за тиждень. Ну, а потім стали виготовляти більше.

Помічниці Олега

Взагалі, до цього, як його називає Олег, “фантомного” виробництва залучено близько 60 працівників, які виконують кожен свою частину роботи в різних локаціях.

Олег наголошує: не збирає людей в одному місці, щоб не наражати нікого на небезпеку.

Для зручності виготовлення вироби він розділяє на окремі складові, які зшивають вже після того, як на них понав'язують нитки. Цим займається кілька волонтерів, яким обв’язані деталі кікімор розвозить сам Олег. Хтось потім ще доопрацьовує майже готові вироби, хтось зав’язує мотузки. Крім курток згодом почали виробляти повноцінні маскувальні костюми зі штанами, які розробила одна з волонтерок.

І чим цей мій процес зручний, що кожен може взяти роботу додому. Навіть просто покласти собі на коліна, у будь-якому місці, хоч у полі, і нав’язувати нитки, – пояснює Олег.

Коли Херсон звільнили, куртки пошиті в окупації, він надіслав до волонтерського центру у Вишгороді. І почав співпрацювати з тамтешньою волонтеркою Світланою. Він надіслав жінці інструкцію з розробленого ним крою. А вона давала йому технологічні поради, бо мала можливість перевіряти матеріали, аби не використовувати ті, що світяться у променях ліхтарів. Тепер такий прилад є й у майстринь з Херсонщини.

Згодом Олег навіть почав трохи випереджати вишгородців за кількістю готових виробів. Він уточнює:

Вони не самі шиють, а швейним фабрикам замовляють. Там не вийшло, там затрималось замовлення. Ну, а ми потихеньку своїми силами кожен тиждень вісім комплектів видаємо нашим воїнам.

На такій цифрі волонтери вирішили зупинитися, щоб зберегти високу якість виробів. Адже кожен, хто залучений до виробництва, має якісь власні потреби, сім’ю, господарство, хтось десь ще й працює.

Якість має бути високою

Розслаблятися ніколи

Варто згадати, що Олег близько 30 років займався столярною справою, і до війни досвіду швацького фактично не мав.

У 17 років я пошив собі штани. І все. Це такий був суто дитячий досвід. Тобто, коли нічого не було, а хотілося, припустимо, замшеві штани. Діставали матеріал і шили. Потім я цим не займався, – розповідає Олег.

Тож з часів юності вперше шити почав вже в окупації. Поки руки звикали до цієї робити, працював на першій швидкості швейної машинки. Дуже повільно. Зараз – уп’ятеро швидше, ніж на самому початку. Якось без помічників за день сам пошив 8 курток. Утім, він уточнює, що більше часу й робочої сили потребують інші етапи виробництва.

Пошити, розкроїти – на це багато людей не треба, а на ручну роботу – так. Одні  розрізають мішки, інші – сотають, треті – в'яжуть. Я крою, зшиваю й відповідаю за забезпечення матеріалами – уточнює Олег.

З матеріалами херсонським волонтерам допомагають і колеги з Вишгородського центру.

За словами Олега, у жінок, які в’яжуть кікімори, майже в кожної є родичі та знайомі на фронті. А отже, замовлення на маскувальні костюми є завжди. Тож і працювати доводиться щодня.

Начебто й роботи немає. Але то одне треба, то інше. Розслаблятися немає коли й дурне в голову брати – теж. Треба працювати на перемогу, – каже Олег.

Він переконаний: жалітися під час війни на щось не варто – треба робити все можливе, щоб воїнам, завдяки яким в тилу є світло, тепло і все, що потрібне для життя, служилося краще.

Сьогодні він мріє про вирішальну перемогу української армії. І готовий в майбутньому долучитися до відновлення рідного міста вже за своєю основною професією.

Фото Олександра Корнякова

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.