Війна не може зупинити життя, стати на заваді коханню й перешкодити появі на світ маленьких українців. Про вагітність в окупації, дивовижний порятунок під час обстрілів та  екстремальні пологи розповідає Лілія Газимова.  

Вагітність в окупації

Лілії 23 роки – вона мешканка смт Антонівка на Херсонщині. Сьогодні  має двох діточок і мешкає в Івано-Франківську. Туди переїхала з мамою, бабусею та дітьми після того, як її будинок зруйнувала російська армія. Журналісти познайомилися з Лілією в Івано-Франківську під час показу фільму “Нескорений Херсон” у межах Мандрівного фестивалю документального кіно “Docudays UA”, де й почули вперше її історію.

До війни Лілія вчилася в Херсонському гідрометеорологічному технікумі, потім – у Кораблебудівному університеті. Народила сина,  виховувала його сама. А в листопаді 2021 року познайомилася зі своїм теперішнім чоловіком Нікітою. Невдовзі закохані почали жити разом. Війна заскочила їх у селищі, де мешкала сім’я Лілії – її чотирирічний син, мама та старенька бабуся, яка пережила другу світову війну.

Коли тільки усвідомили, що почалась війна, Ліля з чоловіком одразу вирушили на закупи. Бо продукти могли розібрати за лічені години. Та відстоявши двокілометрову чергу до АТБ, виявили: товарів уже обмаль, на прилавках тільки пшенична крупа і якісь дорогі консерви. Довелося робити запаси з того, на що вистачило коштів. 

Лілія згадує, як уперше зблизька побачила російських окупантів:

Пам'ятаю, йшли з кумою і з дитиною. Проходимо, а в орків зламалася автівка, і вони стоять на зупинці. Син каже: “Мамо, дивися, то погані дяді”, – і вказує на них пальцем. Ну, вони тільки подивились і далі продовжили лагодити машину.

Жінки поспішили відійти якомога далі від цього міста, не чекаючи неприємностей. За уточненням Лілії, це сталося на самому початку війни, коли російські військові ще побоювалися місцевих, тож їй  все минулося лише переляком.

Окупаційна весна принесла дівчині несподівану звістку – вона завагітніла. Всупереч усьому, вони з чоловіком дуже зраділи цій новині. І попри невизначеність у прийдешньому, не стали прислухатися до тих, хто казав, що війна – не час для народження дітей, мовляв, треба було зробити аборт.

Лілія дуже переживала і боялася, що через нервове напруження може трапитися викидень. Та найбільше лякала її думка, що чоловіка можуть забрати на підвал. Виходячи на вулицю, вони  чистили телефони, удома ховали ноутбук. Коли їздили до батьків Нікіти в Чорнобаївку і минали російські блокпости, йому не раз доводилося виходити з маршрутки, показувати документи, роздягатися до трусів, щоб показати, чи є татуювання. Окупанти перевіряли всіх чоловіків за якимись своїми списками.

Кожен раз, коли його виводили з маршрутки, у мене завжди істерика починалась, а що як заберуть? – зізнається Лілія.

Тим часом сім’ї треба було готуватися до народження дитини, і Лілія з мамою почали шукати необхідне для немовляти. Купляли все, що  вдавалося надибати. Пелюшки, памперси, дитячі речі. Коли через постійне хвилювання у Лілії почав підвищуватися тиск, показники сягали цифр 175 на 115, лікарка призначила пігулки. Більшість аптек не працювали, а ті, що працювали, шокували порожніми полицями. Ліки для серця та проти тиску розкупили дуже швидко, а гуманітарні вантажі окупанти до міста не пропускали. Тож ліки, як і все інше, довелося купувати з рук – на базарі ще й утридорога.

Від референдуму до звільнення

Коли окупанти проводили свій фейковий референдум і ходили по хатах, змушуючи людей голосувати за приєднання до Росії, вона була вже на восьмому місяці вагітності. Лілія згадує: коли гукали голосувати, казали: виходьте голосувати “за”, тобто без варіантів.  Вона з жахом згадує, як небажані гості завітали до неї у двір. Лілія описує чоловіка зі зброєю, схожого на алкоголіка.

Він вибиває хвіртку, каже, виходьте голосувати. Я питаю: А якщо не вийду, що буде? Він каже: Буде погано. І автомат до голови наставляє. А я вагітна, вже видно, що з пузом, – обурюється Лілія.

Після такого “голосування” дівчині стало дуже зле. Її трясло, як вона думала, через переляк. Але на вечір підскочила температура, Лілю забрала швидка. Як виявилося, дівчина захворіла на вітрянку. У лікарні вона провела близько місяця, а вдруге її шпиталізували 10 листопада через критичне підвищення тиску. Поки перебувала в лікарні ім. Лучанського, чула вибухи. Чоловік пояснював: Херсон звільняють, однак Лілія не могла в це повірити. І навіть коли 11 листопада на власні очі побачила машини з українськими прапорами, спершу подумала, що це якась провокація.

Днів два-три було ще страшно. Потім вже зраділи, що ми в Україні. Мене виписали з лікарні. Ми думали, що всі жахи вже позаду, – розповідає Лілія.

Дивовижний порятунок і екстремальні пологи

У  деокупованому місті та області довгий час не було ні світла, ані води. До пологів залишалося мало часу, народжувати Лілія мала 23 листопада. Треба було підготуватися, випрати дитячі речі. 

По воду вони з чоловіком пішли до міського водоканалу – співробітники дозволили людям там її набирати. Вода мала осад і  жовтий колір, але кращої не було, де взяти, та й ця вже закінчувалася. Лілія з Нікітою носили її баклажками. Аж раптом ніби прямо над ними вибухнула ракета. Коли почали сипатися уламки, перелякана дівчина не придумала нічого кращого, як натягнути на голову капюшон, ніби це могло б її вберегти.

За словами Лілії, одному з працівників водоканалу уламок розпоров рукав товстої ватяної куртки, дивом не зачепивши руку. Робітник сидів на стільці, а щойно зіскочив, як ще один уламок влучив саме туди, звідки чоловік тільки-но підхопився.

Робітники кажуть, закриваємося, а ми  наповнюємо поспіхом ще пару пляшок води, – згадує Лілія.

Це було 20 листопада. Лілія випрала речі й вирішила смажити пиріжки. Сусіди віддавали все, що було в розморожених без світла холодильниках, печінку, кисломолочний сир, фрукти. Тож готувати було з чого. В домі було борошно й поки надходив газ. Дівчина думала винести частину пиріжків на продаж. Смажила їх при свічках і дитячих іграшкових ліхтариках. Провозилася до 12 ночі та дуже втомилася, ще й поперек прихопив. 

А після початку обстрілів росіян з Лівого берега Лілія з чоловіком і сином ночували на цокольному поверсі біля кухні. Думали, там безпечніше, бо немає вікон, і якщо вже прилетить, то імовірніше поцілить на другий поверх. Але того дня чомусь вона захотіла заночувати нагорі. Скаржилася на запаморочення, біль у попереку і хотіла влаштуватися зручніше. 

Розмістилися вони в дитячій кімнаті на підлозі біля дивана, але заснути не вийшло. О першій ночі почули свист і вже через кілька секунд звук прильоту десь неподалік.

Сім секунд і бах – це означає близько, дуже близько. Я кажу, біжімо вниз. Чоловік каже, ні, лежи вже тут, що буде, то буде, – згадує Лілія.

А невдовзі вони з чоловіком почули, як сиплються уламки прямісінько в їхньому коридорі та побачили, що в міжкімнатних дверях повилітали дошки. Промайнула думка, що прилетіло до сусідів. Та, відчинивши двері, подружжя побачило геть зруйнований перший поверх. Прилетіло саме в той куточок біля кухні, де вони мали спати.

Перебило газову трубу. Скрізь туман, вхід завалило. Я хапаю дитину, кажу: “Куди бігти, що робити?!” – розповідає про ту страшну ніч Лілія.

Наслідки потрапляння в будинок

Чоловік вибив вікно і побіг розгрібати завали. У кімнаті Ліліної матері  вікно вилетіло разом з рамою, карнизом, шторами й усім, що було на тій стіні. Жінка вціліла, бо почула крізь сон свист і встигла з головою накритися ковдрою.

У мами  малесенькі скалочки скла були по всій шкірі, по голові, у волоссі. Ми ще довго їх виколупували, – розповідає донька.

Бабуся Лілії, якій виповнилася 92 роки, лежала в іншій кімнаті. За словами онуки, старенька ще пам’ятає, як сиділа в окопах під час другої світової війни й більш менш спокійно реагувала на все, що відбувалося. Перш ніж її перенесли у безпечне місце, спокійно надягла шкарпетки. Ще й жартувала:

Без хати залишилась і без шкарпеток залишуся. Що ж буду робити? Замерзну.

Через витік газу, Лілія отруїлася. Раптом відчула, що дитинка в животі перестала рухатися, а живіт став твердий, наче кам’яний. Випила Но-шпу в надії, що згодом стане легше, потім іще дві. А о другій ночі в неї почалися перейми. 

Зв’язку не було. Мама Лілі побігла на трасу, але жодної машини не дочекалася. О 4-й ранку, коли води в породіллі вже відійшли, мама побігла до фельдшера. Той жив неподалік і мав машину. Але фельдшер відмовився їхати під час комендантської години. Казав: вона так швидко не народить, є ще мінімум 5 годин. 

Та через дві години пощастило зупинити автівку, в якій волонтери розвозили хліб. 

До лікарні доїхали швидко. І ще не встигнувши навіть як слід оформитися до лікарні, Лілія народила дівчинку.

Як згадує Лілія, в лікарні, як і по всьому місту, не було ні світла, ні опалення, ні води. Лише в палаті породіль було світло й тепло, бо працював генератор. Вона з дитиною пробула там до наступного  ранку. Ночувала в коридорі, бо дуже боялася залишатися там, де є вікна. Тільки заснула, як її розбудив лікар. До лікарні завітали британські журналісти й попросили взяти у Лілії інтерв'ю. Вона розповіла їм історію свого дивовижного порятунку, про яку з британської преси дізналися люди далеко за межами нашої країни.

Світлина з публікації в британському виданні

Наступного дня вранці Лілія з чоловіком і дитинкою поїхали до свекрів у Чорнобаївку. Там теж не затрималися, бо у Лілії після пережитого жахіття почалися панічні атаки. Вона весь час сиділа з дітьми в куточку й обмірковувала, як і куди виїхати. Сімейного бюджету вистачало тільки на оплату перевізника, а треба ж було ще й винаймати якесь житло для всієї сім’ї.

Спочатку вдалося виїхати до Кривого Рогу, де їх прихистили родичі. Близько восьми місяців жили там і сплачували лише за комунальні послуги. А коли й у Кривому Розі почалися обстріли, Лілія знову запанікувала.

Я дітей всю ніч по коридору тягала. То шахеди летять, то ракети збивають. Було дуже страшно. Діти теж боялися, – згадує вона з жахом.

Тож вирішили перебратися у більш спокійне місце. Тепер Лілія з дітьми, мамою та бабусею винаймають житло в Івано-Франківську. А Нікіта служить у ЗСУ. Його мобілізували, коли донечці виповнилося 2 місяці. Відтоді вони з дружиною спілкуються по відеозв'язку.  

Поки чоловік боронить Україну, Лілія з мамою та бабусею живуть ощадливо й намагаються збирати гроші на відновлення свого будинку.

Лілія з Нікітою після його мобілізації

Фото з архіву Лілії Газимової

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.