Про самоусвідомлення людини й митця, українську культурну спадщину й картини, створені в окупації розповіла херсонська художниця Оксана Оснач.

На шляху до мистецтва

Оксана Оснач малювала завжди, але не бачила в цьому нічого особливого. Старанно вчилася в школі, не мала проблем із логікою, добре засвоювала математику, фізику. Вступила до Київського політеху, пішовши по стопах батька – інженера.

“Сподіваюся, була непоганим інженером, хоча працювала за фахом недовго, наша промисловість не витримала моїх декретів”, – жартує пані Оксана.

Маючи двох доньок і сина, вона власноруч шила для них одяг. Робила це професійно, отримавши ще й професію швачки в міському центрі зайнятості. Оксана зізнається, не любила обмежень і одноманітності, тому залюбки шила дитячий одяг, костюми для бальників та гімнастів – усе, де можна було пофантазувати й проявити індивідуальність.

Якось викладачка, яка готувала старшу доньку Оксани до вступу на художню спеціальність, звернула увагу на те, як гарно одягнені діти й сказала: вашій мамі треба вчитися.

“І для мене дзвіночки задзвеніли, навіть дзвони. Але я думала, що йдеться лише про якісь курси”. 

Вступаючи на факультет культури та мистецтв у Херсонський держуніверситет, Оксана думала: щоб малювати, треба кинути каструлі й узяти пензлі, й аж ніяк не очікувала, що після завершення навчання їй запропонують місце викладачки. Сьогодні роботи художниці Оксани Оснач відомі в Україні та поза її межами.

Давши волю своєму натхненню, Оксана усвідомила, що творець є в кожному, але люди часто не розуміють, який талант мають у собі. Щоб допомагати іншим розкрити свій творчий потенціал, вона створила студію для художників-аматорів, де проводить майстер-класи з живопису, навчає й допомагає початківцям. 

Роботи учнів Оксани Оснач не раз виставлялися в херсонській виставковій залі художників та в інших культурних закладах міста. 

Створення й порятунок чумацьких ікон на камбалі

Працюючи здебільшого в реалістичному стилі, художниця не боїться експериментувати.

Коли знайомий історик із Херсонщини Андрій Лопушинський запропонував їй спробувати відтворити чумацьку ікону на камбалі, довго не роздумувала.

Щоправда, Оксану, бентежила нестача інформації, як це потрібно робити, окрім того, що фарба використовується олійна. Довелося експериментувати. Складність полягала й у тому, що треба розміщувати на рибині композицію, з урахуванням усіх особливостей матеріалу – на очах, зябрах, плавцях. 

Певні побоювання викликали думки про те, як такі зображення сприйме релігійна громада. Але негативно відреагували тільки представники московського патріархату. Оксана знала, що святих в Україні й у світі зображували і на гарматах, і на кораблях, а нещодавно в одному з музеїв натрапила на зображення двох святих на звичайнісінькому вулику. Художниця зауважує, що українська школа іконопису відрізнялася від російської, і її свідомо знищували після 18 століття як частину української культури.

За словами Оксани, перша велика виставка чумацьких ікон відкрилася незадовго до війни, у жовтні 2021 року. Війна застала цю виставку в стінах краєзнавчого музею, де зберігались й інші роботи художниці. Коли ж в інформпросторі з’явилися повідомлення про обкрадання культурних установ в окупованих містах, Андрій Лопушинський домовився з працівниками музею, щоб Оксана з чоловіком могли забрати картини.

“Ми заїхали з чорного ходу, працівники музею нам допомагали, ми бігом-бігцем завантажили все в машину й відвезли додому, оминаючи ворожі блокпости”.

Ікона на рибі

Війна в прямому ефірі та оголошення про зниклих людей

Говорячи про війну й про початок окупації, Оксана зізнається: весь масив цього жаху вона не усвідомлювала й певно не усвідомлює й тепер.

Найбільше її вразило в перші дні вторгнення те, що війна фактично йшла в прямому ефірі, люди знімали все на гаджети, у соцмережах інформація миттєво поширювалася і з різницею буквально в годину-дві можна було побачити, як ворожа техніка їде херсонськими вулицями.

Тоді в різних групах Вайберу, писали, що потрібно для шпиталю, Ми теж із чоловіком бігали, що могли, купували й зносили на ці пункти приймання, – згадує Оксана.

Потім почалося полювання за продуктами. Цілими днями доводилося блукати містом у пошуках чогось їстівного і відстоювати довжелезні черги, щоб роздобути звичайних овочів, молока. А довкола ходили ворожі солдати з автоматами й проїздили колони військової техніки.

“Був такий момент, їхали з чоловіком вулицею Кулика, там де СТО, й оці уроди поставили до стінки 10 мужиків, які там працювали, наскільки я зрозуміла. Ще один чоловік лежав на землі, вони його гамселили ногами. І ти розумієш, що нічого не можеш зробити. За мирного життя, цього не могло бути, ти не міг проїхати й не зупинитися, не викликати поліціянтів. Тоді ж я просто затулила рота руками, щоб не кричати, і ми так проїхали”.

Найстрашнішим в окупації для Оксани були оголошення про зникнення людей. Вони з чоловіком знали, що окупанти кудись вивозять херсонців, приходять часто посеред ночі й забирають до катівні.

Навіть більше, три знайомі Оксани – жінки різного віку й ніяк між собою не пов'язані, побували на підвалі. Про одну з них донька розповідала, що вона в дуже виснаженому стані, нічого сказати не може. 

“Ой, у лузі червона калина" – картина написана в окупації після трагічних подій у Бучі та Ірпені

Взяла до рук пензля і не змогла зупинитися

Перший місяць окупації вона нічого не могла робити. Хіба що якісь начерки. Натомість почала вести окупаційний щоденник. Відчувала, це потрібно, щоб хоч якось впорядкувати свої емоції та зафіксувати важливі моменти. Жалкує, що не записувала свої враження під час Помаранчевої революції та Майдану, в яких брала активну участь.

В окупації чимало часу й сил Оксана витрачала на заспокоювання рідних, які були поза межами Херсона. На її рішення залишитися в рідному місті вплинула категорична відмова батьків кудись виїздити й розуміння того, що під час перевірок на блокпостах окупанти можуть виявити патріотичні публікації, пов’язані з її ім’ям. Хоч вона й намагалася триматися, але діти бачили, як її вимотує окупаційне життя, і просили: “Мамо, малюй”.

Незадовго до війни Оксана придбала кілька полотен великого формату.

У березні 22 числа, уперше після початку війни, взяла пензля й почала малювати. Відтоді життя набуло нового важливого сенсу. Оксана зізнається: спинитися вже не могла й навіть паралельно створювала декілька робіт, поки одна картина підсихала, працювала над іншою. Першу  народжену в окупації картину назвала “І буде син, і буде мати”

“Насправді не варто так малювати, але на першому полотні було все: і та війна, яка за моїми сподіваннями вже була позаду, і жінка з дитиною, начебто божа мати з дитям. Позаду них чорні й червоні кольори, а спереду – жовті й блакитні та макове поле”.

“І буде син, і буде мати”

Коли Оксана поділилася своєю роботою у Фейсбуці, отримала шалений сплеск відгуків. Посипалися й особисті повідомлення, люди хвилювалися за долю авторки, нагадували, що в окупації викладати такі картини в соцмережі дуже ризиковано. Вона й сама це розуміла, але спинитися не могла й думала, якщо нічого не робити, то і не варто жити.

Оксана прагнула відійти від трагізму буття і показати свою віру у світле майбутнє нашої країни. Так народився образ українки, яка засіває поле. Жінка, що уособлює собою Україну, зображена на жовто-блакитному тлі. Вона засіває поле з упевненістю, що зерно дасть добрий плід, і земля наша обов’язково розквітне.

“На щастя на Долю…”

Після інформації про Бучу, про Ірпінь, під впливом пісні про зажурену калину Оксана створює образ дівчини, яка плаче, тужить і молиться.

І одразу береться до роботи над образом військового, адже, за її словами, "цю калину треба підіймати”. Прообразом вояка, що тримає зброю й квіти, став командир морпіхів Сергій Волинський.

"І Слава, і Воля"

Оксана малювала в окупації впродовж 4 місяців і створила 10 картин. Дві останні роботи – "Свята Мати Героїв" та "Воїн світла" – до звільнення Херсонщини не оприлюднювала, щоб не наражати на небезпеку не тільки себе, а й близьких.

У середині червня 2022 року, дізнавшись, що до сусіднього будинку приходили окупанти, Оксана переїхала на дачу, де залишалася до початку жовтня. Усі картини перед виїздом довелося терміново ховати за шафами та під ліжками. Звісно, при ретельному обшуку їх неодмінно б знайшли, але, на щастя, цього не сталося.

Оксана Оснач із картиною “Свята мати Героїв”

Малюнки на гільзах, аукціони, виставки й допомога рідному Херсону

На початку жовтня Оксана Оснач повернулася до Херсона, де й дочекалася звільнення, але вже за тиждень змушена була поїхати з батьками до Києва. Вони почали хворіти через стреси війни й потребували медичної допомоги. У Києві, Оксана теж не залишилася без діла. Малювала картини на гільзах і уламках ракети Х-101, які їй надали знайомі військові. 

Деякі з цих робіт продали на аукціоні в Києві, а зароблені кошти Оксана спрямувала на допомогу ЗСУ. 

Картини на уламку ракети й гільзі

Отримувала вона й пропозиції щодо купівлі картин, написаних в окупації, але продавати їх у неї не підіймається рука. Оксана переконана, ці роботи ще мають побачити мешканці вільного Херсона, коли це буде більш безпечно. А поки що ці картини та ікони на камбалі демонструвалися в культурних закладах Києва та Білої Церкви. У Києві під час виставки вдалося зібрати на скриньку понад 5 тисяч гривень. Половину коштів Оксана передала херсонській ГО, яка опікується родинами з дітьми, а решту – волонтерській організації “Тактична медицина "Північ"”. Ще 5000 тис. грн зібрали в Київській інженерній гімназії, де Оксана вела студію малювання. Ці кошти спрямували на допомогу потерпілим від затоплення – придбали павербанки й передали волонтерам у Херсон.

Про своє бачення майбутнього Оксана Оснач говорить так:

“Коли мене питають, які мої плани на майбутнє, я думаю, що після перемоги ми власноруч почнемо відроджувати країну. Українці потребуватимуть реабілітації, Україна – відбудови. Створення краси в художніх студіях лікуватиме душі й допомагатиме відновлювати нову прекрасну квітучу Україну”.

"В серці маю те, що не вмирає"

Фото з архіву Оксани Оснач

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.