Рівно рік тому, 24 лютого 2022 року, коли путінські ракети полетіли на наші мирні міста, життя українців назавжди розділилося на «до» та «після». Невтішні прогнози аналітиків не давали країні шансів вижити, експерти рахували дні, коли росія «проковтне» Україну. Але навіть наймудріші не врахували, що волелюбний народ чинитиме такий шалений спротив. Війна згуртувала українців, мужність і стійкість яких вразили світ. Із першого дня повномасштабного вторгнення наш народ бореться за своє існування — зі зброєю і без, кожен на своєму фронті самовіддано воює за свою країну. І Херсонщина стала одним із тих регіонів, де спротив проявився найбільш яскраво.

Березень 2022. Херсон. Мітинг. На трибуні - Сергій Павлюк (скріншот з відео).

Ігор Кураян: Захищати місто готові були тисячі херсонців, але не було чим

Відомий херсонський підприємець і волонтер Ігор Кураян був одним із тих, хто зі зброєю в руках став на оборону рідного міста, намагався захистити Херсон від окупації. До початку гострої фази війни в Україні Ігор Кураян ділився у соцмережах своїми роликами про садівництво. У його стрічці були пальми, бамбук, гранати, авокадо, які він вирощував у своєму саду, садівник називав його "казковим". Він щороку вирощував сотні саджанців паркових дерев і безкоштовно роздавав усім бажаючим, щоб озеленити улюблене місто. Починаючи з 2014 року Ігор Кураян разом з легендарним волонтером Григорієм Янченком, відомим в Україні як дядя Гриша, збирав кошти на допомогу ЗСУ й разом вони регулярно возили гуманітарну допомогу воїнам на передову.    

Свою історію про повномасштабне вторгнення росії Ігор Кураян  розпочинає не від 24 лютого, а на день раніше. Каже,  напередодні вторгнення в Херсоні відчувалися тривога і напруження, як перед буревієм. Розмови про повномасштабну війну були, а от дій влади для захисту міста — жодних.

А вранці 24-го — пробудження від потужного вибуху о 4.30, стовп чорного диму над аеродромом у Чорнобаївці, дзвінок кума з повідомленням, що росіяни вже на ГЕС. Всі знали: путін планував напад, сподівалися, що не наважиться, але реальність стала шоком – колони ворога перетнули кордон Херсонської області та рушили на Херсон.

«Чому??? — ставив і досі ставить питання Ігор Кураян. — Чому так сталося, що, маючи дані військової розвідки, а також попередження розвідок інших країн, керівництво країни не вжило заходів для оборони? Чому не були зруйновані мости через канали й не були створені лінії оборони? Чому не підірваний або просто не заблокований Антоновський міст, який є єдиною дорогою до Правобережжя півдня та центру України? Чому? Скільки цих запитань? Що це було: зрада,  недбалість і некомпетентність чиновників та посадовців? Я вважаю, що і те, і те! Має бути розслідування, встановлені винні й обов’язково всі покарані».

Що робити, куди йти, Ігор Кураян знав. Тому одразу зібрав документи й попрямував до військкомату. Його прийняли до лав херсонського батальйону Сил тероборони ЗСУ. Волонтер згадує, що в перший день були два напрямки руху: працівники силових структур та чиновники тікали з міста, а ті, хто вболівав за долю України й Херсона, йшли до військкомату. Але там був повний безлад, частина  добровольців, простоявши під дверима кілька годин, не витримували цього відвертого саботажу  і йшли геть. .

Зброю вони отримали вже в пункті збору — це була школа біля об'їзної дороги Херсона, там почали формувати підрозділи.

«Із перших добровольців, хто прибув, сформували дві роти, — розповідає Ігор Кураян. — Першу роту одягли у військову форму і видали зброю — це були автомати АК-47 калібру 5,45. Я потрапив у другу роту, форми нам не вистачило, дали автомат і 120 патронів. Люди постійно прибували, я зустрів друзів дитинства, з якими не бачився кілька років».

У той час бої йшли вже біля Антонівського мосту, добровольці зарядили магазини патронами та вирушили обороняти міст. Спочатку виїхала перша рота, друга – трохи пізніше. Біля мосту висадилися, йшли шеренгою в пітьмі, зовсім близько лунали вибухи. Зліва від траси вибухнула ракета, запалало поле — якби вона прилетіла на правий бік, накрило б всіх тероборонівців. Коли захисники майже підійшли до пагорба, почався справжній жах:

«Лунали вибухи, ворожі літаки стріляли ракетами, ми постійно по команді падали на землю, але рухалися вперед. На трасі почали з’являтися наші танки, БТРи та інша техніка, яка відступала від мосту».

Дорогою зустрілися з нацгвардійцями, ті  повідомили, що по мосту йде велика колона ворожих танків. І командир роти дав команду відходити. Вони встигли заскочити в автобуси та від’їхати, коли у те місце, де нещодавно були, вцілила ракета. На щастя, тоді у них обійшлося без втрат, а перша рота потрапила під авіаобстріл і, на жаль, мала і поранених, і загиблих.

Разом в строю з 24 лютого. Херсонська тероборона. 

Наступного ранку рота вирушила на оборону Дар’ївського мосту, де очікувався ворожий десант на гелікоптерах. Розосередилися, зайняли позиції в очеретах, замаскувались. А посеред дня отримали інформацію: окупанти прорвали оборону і вже контролюють транспортні шляхи, а з Нової Каховки йдуть танки в бік Херсона.

«У нас були тільки автомати, — згадує Ігор Кураян. — І зустрічати цю колону означало просто втратити роту. Підірвати міст теж не було чим! В ту мить хотілося кричати до ЗСУ: підірвіть мости! Не пускайте цю орду!».

Повертаючись, бійці могли натрапити на окупантів, тому зброю склали в одну машину, а самі сіли в маршрутку і поїхали в бік міста. За 8 км до Херсона їх вивантажили, тож добиралися додому полями.

Ранок 26 лютого був першим днем повної облоги Херсона. По окружній дорозі стояли ворожі танки та БТРи, але в місто вони поки не заходили. Всі херсонці бажали тоді тільки одного: щоби міст, через який йшли колони російської техніки, підірвали.

«Ніякої влади в місті не було, — так Ігор Кураян описує ситуацію перших днів повномасштабної війни, — і ніхто з очільників області, силових структур не звертався до херсонців. Херсонців покинули в очікуванні біди, місто завмерло. Окупанти підійшли вже до Миколаєва, і в його передмісті велися жорстокі бої, в яких брала участь частина бійців тероборони Херсона.

У ці дні в Херсоні активізувались провокатори, мародери пішли громити магазини, але херсонці стали на захист міста, почали об’єднуватися в команди й підтримували порядок. Ночами злочинці ламали двері в магазинах, кафе і крали все, що могли винести. Ми виловлювали мародерів, прив’язували до стовпів скотчем,фотографували й публікували це в соціальних мережах. Виникли команди самооборони».

Із 26 по 28 лютого бригада перебувала в інтернаті, добровольцям знову видали зброю і військову форму. Люди, які бажали захищати рідне місто, приходили постійно, але  зброї не було. Влада не планувала обороняти місто й не готувалася до цього.. Вже потім волонтер дізнався, що склади зі зброєю в місті були, але зброю не роздали самообороні й вона дісталася  окупантам. Всі очікували на штурм міста... Про те, в якому стані перебував Херсон, Ігор Кураян розповідає так:

«У Херсоні на той час регулярних військ не було, не було військової техніки, була тільки територіальна оборона, яка налічувала 3-4 сотні добровольців з автоматами. Протистояти танкам, БТРам  і “Тиграм” бійцям без бронежилетів, касок, важкої техніки при відсутності захисних споруд, дзотів - усього лише з автоматом і 4 магазинами було рівнозначно  самогубству.

Ніякого плану оборони не було, ніхто з керівництва міста не взяв на себе відповідальність і готовність обороняти Херсон. Вперше в житті я пожалкував, що не при владі й не маю «важелів» управління. Я знав, що треба робити, як будувати оборонні споруди, але ніхто мене не слухав. Так, були створені маленькі барикади в різних районах, але без врахування військової науки. Серед добровольців було багато гарячих голів, які рвались до бою, комбриг стримував цей порив, пояснюючи, що кулею 5,45 мм можна тільки подряпати танк, а потрібної протитанкової зброї у нас не було».

Зранку 1 березня 2022 року російські війська одразу з різних напрямків атакували Херсон. Група Кураяна виїхала назустріч російській колоні, яка заходила в місто від Чорнобаївки. Тероборонівці розуміли, що кожен може загинути в цьому нерівному протистоянні. Тоді в спільному бажанні побороти ворога люди гуртувалися та допомагали одне одному, часом виникали  несподівані “коаліції” — так на авторинку розвідку для тероборонівців провели безхатченки. 

Але всі плани групи були зірвані російськими солдатами, ті  одразу, як тільки входили в місто, захоплювали ключові розв’язки й споруди: встигли встановити кулемети на автовокзалі, на даху триповерхового будівельного магазину «Зодчий» працював снайпер, по Миколаївському шосе постійно рухалися «Тигри». А головне — вони вже контролювали пішохідні мости на залізничному вокзалі, які планували використати тероборонівці. До мостів вони так і не дійшли: їх «зустрів» кулеметний вогонь, вони відкрили вогонь у відповідь. Через пів години перестрілки, яка чергувалася з прильотом гранат, вирішили відступати. Перешкодити ворожим "Тиграм" та танкам окупантів із самими лише автоматами в руках бійці не змогли. Був наказ ховати зброю і розійтися по домівках. По місту вже їздили росіяни та розстрілювали все, що їм здавалося підозрілим.

Боєць каже: вони дивом, буквально в останній момент, «вислизали» з лап смерті, але, на жаль, коли окупанти зайшли в місто, загинуло багато добровольців. Ігор Кураян із сумом згадує хлопців, які, захищаючи Херсон, загинули в Бузковому парку, і впевнений, що їхні імена назавжди залишаться в серцях херсонців і увійдуть в історію міста.

«Кілька разів я чув таке: навіщо ви, бійці територіальної оборони, пішли на танки з автоматами, не треба було. Так, на жаль, кілька бійців героїчно загинули, але просто здати без бою наше місто ми не могли! Створилася ситуація, що захищати місто готові були тисячі херсонців, але не було чим. Не були створені блокпости, бетонні доти, барикади, не були закриті дороги в місто. Не було очільників міста та області, які мали б очолити оборону Херсона».

Далі почалося нестерпне життя в окупації. Ігор залишався в місті, брав участь у мітингах, працював у підпіллі. Потім був майже місяць полону та катувань. В інтерв'ю по шифрованому відеозв'язку він розповів журналістам, як російські солдати викручували пальці плоскогубцями, били палицями, як зламали його соцмережі та виставляли зрадником… Щойно Ігоря Кураяна обміняли на російських військовоплонених,  він повернувся до лав захисників України. Сьогодні Ігор Кураян — заступник командира роти 192-го херсонського батальйону ЗСУ. Але це вже зовсім інша історія...

Заступник командира роти по озброєнню (технік) 192-го херсонського батальйону ЗСУ Ігор Кураян. Усі фото - Фейсбук Ігоря Кураяна

Сергій Павлюк: Херсонці різні люди, але в біді вони - одне-єдине ціле

Хто вважав Херсон проросійським містом, яке радо вклониться окупанту і зустріне його квітами? Якщо хтось і мав таку ілюзію, то її, як попіл, розвіяли безстрашні херсонці, вони “рвали свідомість” російським військовим, виходячи на мирні акції протесту. “Озброєні” лише плакатами та волелюбством — проти озброєних до зубів ворогів. Окупанти марно намагалися знайти організатора — бо люди виходили на площу не за наказом, а за покликом серця. Бажання чинити опір витало у повітрі, про це говорили між собою, однак першим озвучив його режисер Сергій Павлюк. Його заклик у соцмережах йти на площу підхопили всі.

Сергій Павлюк зізнається, що з перших днів повномасштабного вторгнення страху не було зовсім — лише бажання бути корисним. Тому вже 26 лютого записався у Муніципальну варту. Ходили на патрулювання, ловили мародерів, займалися гуманітаркою, навіть “коктейлі Молотова” розливали — допомагали максимально, чим могли. Страх виникав періодично потім, коли викликали на допити, а впевненості, що повернешся, не було.

Режисер почав виходити в місто і робити стріми вже на другий день окупації – 2 березня. То була відповідь на сплеск фейсбучних постів, що Херсон здали, а херсонці зрадники — бо це розлютило не на жарт. От і показав, що в Херсоні театр з українським прапором, що Потьомкін, він же козак Грицько Нечоса, з українським прапором, що Україна залишається тут, що Херсон — це Україна.

3 березня з’явилася інформація, що російська колона з гуманітаркою рухається в наш бік і що збираються зняти пропагандистський ролик. Наступного дня вимкнули зв'язок, але відчуття, що в місті щось відбувається, не полишало. Чоловік з майже краю міста пішки добіг до центру. Встиг, коли фури майже від’їхали, а люди ще кричали “Слава Україні!” та “Геть, фашисти!”. Звісно, приєднався, а ще почав записувати відео, збирався розповсюдити його, як відновиться інтернет. Навкруги стали озвучувати наміри збиратися і наступного дня о 10:00. Але ж зв’язку, інтернету не було. І тут на очі потрапив хлопчина, що розмовляв телефоном, — виявилося, що “Лайф” працює. Цей хлопець і допоміг вийти у прямий ефір із закликом зібратися завтра. А коли Сергій повернувся додому, дізнався – це його відеозвернення стало вірусним і розійшлося по Фейсбуку.

Він очікував, що людей на мітинг прийде багато, але, маючи майданівський досвід 2014 року, добре знав і про дії провокаторів. Тому ввечері зателефонував хлопцям із Муніципальної варти та попросив прийти на мітинг стримувати натовп і виводити провокаторів. Та люди почали збиратися на площі ще за годину до призначеного часу...

“Я думав, буде багато, але щоб так багато, я не чекав, — зізнається режисер. — Це було якесь неймовірне відчуття, такий величезний вулик бджіл, неймовірно величезний, який дійсно було дуже складно стримувати. Тому я дуже вдячний Муніципальній варті, яка тоді ще існувала. Дуже не хотілося, щоб на моїх руках була кров, бо я закликав йти на мітинг”.

І провокатори, які намагалися спровокувати людей йти на кулі, “в атаку”, на мітингу були, і постріли були — рашисти стріляли вгору. Та, попри небезпеку, люди приходили й на наступні акції протесту — було багато дітей і жінок. 

Все змінилося, коли з 21 березня солдатів замінили СОБР і кримська поліція, коли почали розганяти мітинги жорсткими методами, коли пролилася кров.

У тому, що вже перші мітинги досягли своєї мети, Сергій Павлюк сумнівів не має. Щобільше, вважає, що взагалі одного мітингу 5 березня вже було достатньо. Бо людям, більшість з яких 10 днів сиділи по підвалах, треба було “злити” свій страх і показати, що Херсон — це Україна, що рашистам тут робити нічого, що мирні люди не хочуть бачити озброєних орків на своїй землі.

“Це дійсно було просто неймовірно, — згадує режисер, — коли тисячний натовп вигукував гасла, посилав подалі російський корабель. Ми це закріпили потім мітингом 6-го числа, мітинг 7-го був набагато менший. Найпотужніший мітинг відбувся 13 березня — хода єдності до Дніпра через колону окупантів. Люди не злякалися і продовжували йти, хоча окупанти стріляли над їхніми головами”.

Але небезпека, про яку він попереджав із самого початку, нікуди не зникла. І хоча багато хто з активістів закликав надалі вже не збиратися, люди продовжували йти на мітинги. Та й сам Сергій приходив — як простий учасник. Кричав разом з усіма, стрімив. Бачив, як змінювалися лідери: сьогодні один хлопчина рупор взяв, наступного разу вже інший.

“У цьому кайф українців, їх не треба організовувати. Це наше право - виходити та знімати всіх, хто нам не подобається, навіть президента, який нібито нам зараз подобається, а після війни ще побачимо”.

До речі, той факт, що люди можуть без організації, без оплати виходити та висловлювати свою позицію, нічого не боятися, — орки усвідомити не могли. Для них це нонсенс — для нас норма. Саме про це вони найбільше питали на допитах і самого Сергія, і багатьох інших.

“За 30 років ми колосально віддалилися, — вважає митець. — Ми й так раніше були різні, а тепер між нами прірва, яка, я сподіваюся, ніколи не зникне. Ми вільні, ми дійсно вільні люди, є мінуси в нашій демократії, але ми можемо робити те, що  хочемо в рамках закону, тільки якийсь внутрішній цензор може нас зупиняти, виховання, переконання, але - не влада”.

Перед першим мітингом, розуміючи небезпеку провокації та відчуваючи відповідальність у випадку, якщо хтось загине, він вирішив запобігти можливим ризикам. Підійшов до російських солдатів, спитав старшого і попрохав його не стріляти у мирний мітинг. Після цих слів режисера завели в будівлю ОДА і з пів години допитували. Коли ж почали стріляти, забрали телефон і паспорт та випхали на вулицю.

Повернувшись по документи після акції протесту, він мав ще годину “виховної роботи” — пропонували “врятувати” і вивезти всю сім’ю в Крим; розпитували, хто був на мітингу, хто був головний і чи були чужі. Вразило, що не минуло і пів години, а вони знали, що в натовпі був поляк. 

Потім режисера ще двічі викликали на допити, коли він думав, що про нього забули, швидко вираховували його місце перебування, погрожували — одним словом, працювали професійно, і в цьому була небезпека. Навіть фейсбучні пости ворог використав на свою користь, щоб дізнатися про найактивніших. Пішли арешти — шукали хлопців з АТО, представників СБУ, чітко знали, кого і де шукати.

Квартиру режисера вони знайшли 16 березня — добре,  він з родиною був тоді на дачі. Виламали двері, викрали дитячі комп’ютери, забрали величезний архів п’єс, розбили телевізор, допитували сусідів, де сім’я. Зараз він картає себе за те, що про свою родину, про небезпеку, на яку наражав близьких, подумав не одразу — тож довелося двічі переховуватися.

Виїхавши з окупованого Херсона, Сергій Павлюк не залишив волонтерські справи, якими займався і під час окупації. Він збирав гроші для пункту переселенців, де знайшли прихисток люди, в яких взагалі нічого не залишилося.

“Я завжди знав, що Херсон — це дуже круто, тому я й залишився тут жити, і в Херсоні в мене народилося ще троє дітей, і я з дітьми посадив свій сад, назвав себе повністю херсонцем, вкорінився в землю Херсонщини. Але  саме війна остаточно переконала мене в тому, що Херсон — це дійсно неймовірне місто. Херсонці різні люди, але в біді вони одне єдине ціле, і 90% херсонців чекають ЗСУ, як би їм важко не було”.

Антон Єфанов: Вони дійсно боялися беззбройних людей

Антон Єфанов, січень 2023-го, коли вдалося вихати з Херсона та нарешті побачитися з родиною

Він залишався у рідному місті впродовж усієї окупації. Керівник Херсонського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, а з січня 2023 заступник голови Херсонської МВА з гуманітарних питань Антон Єфанов з Херсона не виїжджав. Навіть родину зміг відправити на територію вільної України не одразу — лише на початку квітня. Під час окупації міста росіянами він займався питаннями гуманітарної допомоги та допомагав евакуювати людей.

Як і багатьох херсонців, початок бойових дій заскочив держслужбовця зненацька. Ранньому телефонному дзвінку з Києва спочатку не повірив. Але десь за годину почув прильоти й усе зрозумів.

«24 лютого, — розповідає Антон, — я постав перед вибором: вивозити родину чи працювати. Я посадовець, на мене орієнтуються люди. Головне — нас питають, що робити. Ми, може, і не знаємо, але даємо відповідь, яка заспокоює і дає надію.

Мій колектив — це понад 20 осіб у центрі соціальних служб, це два заклади — Центр матері та дитини та притулок для жінок, які постраждали від домашнього насильства. Це не тільки десяток жінок з дітьми, яким зовсім подітися було нікуди і яким потрібна допомога, а й жіночий колектив. У першу чергу я подумав: а як тоді з ними? Треба людей хоча б зняти з роботи. Вони ж чергують, вони ж не можуть просто так залишити свій пост».

Саме тоді Антон Єфанов вирішив залишитися. Відчував, що має бути в Херсоні й не може собі дозволити виїхати з міста навіть на день, щоби вивезти свою родину. Та й не знав, як міг би підлеглим пояснити свою відсутність, навіть одноденну.

Зранку 24 лютого міська влада перебувала у стані повної розгубленості — ніхто не знав, що робити. Десь об 11.00 стало зрозуміло, що багато представників владних структур починають виїжджати з міста, що евакуації для херсонців не буде. Тож Антон і його підлеглі вирішили діяти самі — робити те, до чого можуть самі “дотягнутися”. І перша проблема не забарилася: у Центрі матері та дитини зникла вода.

«Ми вирішили в першу чергу забезпечити два заклади для найдовшого автономного існування — питною водою, харчами тривалого зберігання, дитячим харчуванням, ліками, засобами гігієни щонайменше на 2 тижні, якщо у місті будуть вуличні бої. Розраховували, що туди може прийти частина колективу, бо там більш безпечно, ніж у домівках».

Варто віддати належне колективу: більшість людей залишилися в місті, чергові не покинули своїх постів, хоча було спільне рішення: хто хоче, той може їхати. Вони змогли підтримувати в робочому режимі обидві структури й фактично сформували гарячі бригади на місцях, керували діями онлайн. Паралельно з налагодженням функціонування закладів виконували іншу роботу, не зовсім пов’язану із соціальною. Чим тільки вони тоді не займалися! Антон Єфанов розповідає, як у перші дні на мікроавтобусі Центру перевозили пальне до хлопців з тероборони, полями вивозили рації та необхідний інвентар для воїнів ЗСУ, які відійшли зі своїх позицій, перевозили маленькі групи людей по місту, бо транспорт був паралізований, іноді довозили цілі сім’ї до найближчих укриттів, намагалися скомунікувати людей з Муніципальною вартою, передавали керівництву міста прохання військових відключити певне освітлення, щоби ворог не мав орієнтування уночі.

На другий день після захоплення міста Антону Єфанову зателефонували з міської ради та запропонували долучитися до роботи у сфері гуманітарної допомоги. Відповідальність посадовця — медикаменти, співпраця, наскільки це було можливо, з громадськими організаціями, волонтерами.

«Ми не одні були, — розповідає посадовець. — Багато волонтерів, багато організацій, багато людей. Якщо їх зібрати, то вони робили набагато більше, ніж ми, влада. Громадянське суспільство швидше пристосовується до таких ситуацій, ніж державні органи або органи, пов’язані з владою. Але в нас дещо інший функціонал. Тому для нас був деякий період, коли ми надолужували та вкладали це в законодавче поле разом з переговорами».

Вони розробили свої алгоритми дій, дотримувалися заходів безпеки.  Підтримувало спілкування з колегами та волонтерськими групами з неокупованих територій і впевненість у важливості своєї роботи. І, звісно, допомога та сміливість багатьох людей, які згуртувалися перед небезпекою.

Антон розповів про один із випадків у березні. Зателефонували з аптеки, з якою вони співпрацювали: «Хлопці, до нас приходили росіяни. Сказали, що після обіду приїдуть і заберуть все. Що робити?»

«Ми запропонували, що приїдемо і самі заберемо, щоб по лікарнях розподілити, — продовжує розповідь Антон, — а ви скажете, що приїжджали інші росіяни в масках і все забрали. Досить ризиковано, але я бачив, що дівчата готові стояти на своєму. І це спрацювало. Тим, що росіяни самі не знали, хто де чим займається, херсонці дуже вдало користувалися».

Коли в місті зупиняли на блокпостах, на питання: «Хто ви?» - відповідали: «Соціальна служба». Чия соціальна служба, не уточнювали, і вони їхали собі далі.

Основним завданням була робота з людьми з інвалідністю або особами поважного віку, які не можуть самостійно себе обслуговувати. Кількість тих, кому організація допомагала, звузили до 100 людей, хоча підтримки потребували значно більше.

Про роботу в той час пан Антон розповідає багато. Навесні завдяки фонду ООН у галузі народонаселення різними манівцями вдалося завезти медикаменти для жінок, які постраждали від сексуального насильства, і спільно з лікарняними закладами створити систему видачі. Вдалося сховати, а потім вивезти з міста жінку з дітьми, яку під час війни знайшов чоловік і знову почав застосовувати фізичне насильство. Шукали гроші на перевезення вантажів по Україні та координували їх. Знайшли невеличкий фінансовий ресурс і домовилися з перевізниками, аби ті безоплатно вивозили деяких людей, – вивезли сім’ї деяких працівників, представників правоохоронних органів, тих, хто не раз був на підвалі, та їхні сім’ї. Зі словами вдячності цим сміливим людям Антон Єфанов зізнається, що деяких перевізників знайти зараз не може, навіть не знає, чи живі вони. Наскільки було можливо, робили аналіз, що відбувається в Херсоні, та інформували херсонське керівництво.

«Але ми не партизани. — наголошує Антон Єфанов. — У нас був вибір: або займатися гуманітарними питаннями, або партизанщиною. У зв’язку з тим, що у нас немає відповідної підготовки, ми були заточені під гуманітарку і я заборонив своїм працівникам займатися обома напрямками. Інакше, якщо буде провал в одному секторі, то це стовідсотково підставить інший».

Коли отримали інформацію, що деяких з них включили у якісь списки, вжили додаткові заходи безпеки. Попри те, що і сам Антон чекав на арешт, і інші часто були під ударом, коли машини зупиняли на блокпостах, на щастя, ні до кого так і не прийшли. Єдиний раз в робочий будинок, де була гуманітарна допомога, до них зайшли чеченці. Вони спитали, що тут відбувається. Після відповіді, що це гуманітарна допомога, вони пройшли, подивилися, але обшуку не було. 

Коли в Херсоні люди стихійно почали виходити на мітинги, на них кілька разів виходив і сам Антон, і його працівниці.

«Ми працюємо, проводимо перемовини з донорами або створюємо якийсь важливий документ, а в мене дівчата: «Антоне, нам треба сходити, ми хочемо на площу». Кажу: «Дівчата, будьте акуратні». Вони сходять, отримають свою порцію сльозогінного газу, приходять всі в сльозах, але такі щасливі! «Ми їм зараз ще надавали!» Звісно, ходили до того часу, поки там не почали стріляти в людей. Тоді я заборонив ходити на мітинги».

Ця єдність, ця згуртованість надавала сил. І зараз Антон згадує, як вночі у Таврійському районі окупованого Херсона люди співали український гімн або «Червону Калину». Було моторошно, до мурашок.

«Зараз, коли я чую гімн, для мене постає одна із ночей, коли окупація, коли повсюди білборди “росія тут навсєгда”, по вулиці їздять їхні патрулі, вони скрізь, і таке відчуття, що не продихнути, а вночі — це вольная воля, можна заспівати гімн, підхопити, і ти не один. Ти навіть не знаєш тих людей, хто це співає, у великому дворі вікна не світяться. І коли весь двір, спочатку один голос, потім хтось приєднується  і зрештою співає 15-20 людей — це настільки підіймало дух, що навіть зникало відчуття страху. І десь в червні складалося відчуття, що то не вони нас окупували — то ми їх окупували. Бо дійсно вони боялися нас понад усе. Ми навіть довгий час не могли зрозуміти, чому вони постійно ходять у масках. Вони весь час ховали обличчя, і ми розуміли - це страх. У перші дні, коли проходили мітинги, і весь березень, весь квітень, весь травень - очі їхні були перелякані. Вони дійсно не знали, що вони тут роблять, чому йде такий спротив, вони дійсно боялися беззбройних людей. Це надавало сил триматися і йти далі».

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.