Відтоді, як розпочалася війна, і ворог окупував Херсонщину, жити на території області стало важко і страшно.

В'їзд до Херсона. Квітень 2022. Фото Юлії Ситник.

Чимало людей почали шукати шляхи виїзду до підконтрольної Україні території. Але організованої евакуації з Херсонщини не було. Як не було ані зелених коридорів, ані жодних безпечних маршрутів. А приватні перевізники в рази збільшили вартість проїзду, вона коливалась від двох з половиною до дев'яти тисяч гривень з людини. Для більшості мешканців такі суми були непідйомними.

Тоді деякі херсонські водії згуртувалися для допомогти людям.

Водії, які проводили евакуації населення. с. Давидів Брід. Фото Юлії Ситник

Про те, як це відбувалося, розповіла громадська діячка, волонтерка та координаторка проєкту "Громадські центри права в Україні" Юлія Ситник

Почалося все з ініціативи звичайних хлопців, вони вивозили людей безкоштовно на власних автівках. Потім знайшлися перевізники, які надавали водіям-волонтерам у користування автобуси. Долучилися й ті, хто допомагав заправляти і лагодити транспортні засоби. Не варто нагадувати, що кожна така поїздка волонтерам влітала в копієчку, адже крім витрат на пальне, майже щоразу було потрібно витрачатися на ремонт машин.

Евакуація у липні 2022 року. Фото з Телеграм групи “Безкоштовна Евакуація”

Пані Юлія познайомилася з водіями-волонтерами, коли сама шукала можливості більш-менш безпечного виїзду з Херсона. Залишатися в окупованому місті їй було дуже небезпечно, адже працювала в складі громадської ради при ХОДА та була членкинею відбіркової комісії з добору патрульних поліцейських. Жінка боялася, що її можуть затримати на вулиці, забрати з автівки, якою вона адресно розвозила медикаменти, прийти з обшуком додому і забрати на підвал. 

Непрохані "гості” таки навідалися до неї додому. На щастя, Юлія з донькою вже встигли виїхати.

Юлія (справа) з мамою Валентиною. Квітень 2022, м. Херсон.

Перша спроба Юлії виїхати самостійно не вдалася. Тоді спробувала виїхати разом з донькою та двома сім’ями з дітьми. Їхали двома автівками. Довелося провести в полі полі близько 6 годин, та за Снігурівку їх не випустили. Ще й виявилося, дорога до Херсона перекрита в районі Дар`ївки. 

Пані Юлія наголошує, що такі поїздки дуже виснажливі, а той, хто дорікає херсонцям, які залишалися в окупації, просто не знає всю ситуацію. 

Люди очікують на виїзд до підконтрольної території України на російському блокпосту. Травень 2022, с.Давидів Брід, Херсонська область. Фото Юлії Ситник

Жінка вирішила більше не ризикувати та поїхати з водіями-волонтерами, які добре знали маршрут і доставляли пасажирів цілими й неушкодженими. Виїхати вдалося лише з третьої спроби. 

От що вона розповіла про свій щасливий виїзд:

Ми чекали дозволу на проїзд біля одного з російських блокпостів. Там стояло 4 евакуаційних автобуси, в них - 150 осіб з дітьми, а ще коти, собаки, хом'яки, і навіть птахи. Час від часу неподалік гучно вибухало. Коли вибухи почастішали, русня поховалася в свої окопи. Ми всі були біля автобусів, дехто сидів чи лежав на траві. Водій попередив: краще залишатися на підлозі. Наші "діти війни" не нервували і тихо гралися чи перекушували. Згодом людям набридло чекати, бо чимало пасажирів вже мали по кілька невдалих спроб виїзду. Близько ста осіб забрали речі з автобусів і пішли до блокпосту. Люди кричали, що підуть пішки до Кривого Рогу, але назад сьогодні не повернуться. Один з наших водіїв - Карен піддався спільному настрою й теж під'їхав ближче. Орки приставили водію до живота автомат, вимагаючи, щоб швидко заспокоїв та забрав людей. Карен відповів, що забере їх тільки на Кривий Ріг. Ми з донькою сиділи в іншому автобусі. Я закрила їй очі, адже уявила криваву розправу, взяла її за руку й сказала: “Молися! Своїми словами, як вмієш!”

До їхньої молитви доєдналися й інші пасажири. На щастя, окупанти все ж таки дали зелене світло. Але виїхати в цей день змогли лише евакуаційні автобуси. Близько 200 цивільних автівок залишилися чекати своєї черги.

На фото їдальня в церкві у Кривому Розі. Фото Юлії Ситник

Пасажири потім запитували відчайдушного водія, невже йому не було страшно, коли в нього тикали автоматом, адже могли й убити.

  - Я маю вивезти жінок і дітей в безпечне місце, - відповів Карен. 

Юлія та Карен. с.Давидів Брід травень 2022 року.

Після того, як Юлія тричі побачила особисто, як відбувається евакуація і спробувала виїжджати сама, вона зрозуміла, що може посилити команду і спробувати допомогти. У травні вона познайомилася з іншими ініціативами безкоштовної евакуації. Головним завданням Юлії став пошук коштів та донорів для продовження безкоштовної евакуації.

На той момент, хлопці теж виснажилися, тому пріоритетно було знаходити кошти і для них. Сім’ї їх майже не бачили, а їхні діти також мали щось їсти та десь жити. Ми об’єднали 7 ініціатив безкоштовної евакуації. Робота стала більш ефективною. Я постійно вела купу переговорів, щоб впливати на ситуацію комплексно, а також контролювати всі організаційні процеси.

Тим часом ситуація в місті гіршала, потреба щодо виїзду зросталав. Щоб виїхати безкоштовно, людям доводилося дуже довго чекати своєї черги - місяць, а то й два. 

Пані Юлія наголошує, що водії-волонтери діяли без жодної підтримки влади,  самотужки розширювали свої команди, створювали комунікаційні групи в соцмережах, збирали донати. Пізніше до ініціатив доєдналися деякі неприбуткові організації, які стали донорами.

Щоразу, коли чергове місце проїзду перекривали, хлопці “прокладали” нові шляхи. Коли закрили проїзд через Миколаїв, виїздили через Снігурівку, потім через село Давидів Брід на Кривий Ріг, а пізніше - через сумнозвісну Василівку до Запоріжжя. 

Цей маршрут наразі залишається єдиним виїздом із окупованих територій Херсонської області. 

Дорога з Василівки. Фото з Телеграм групи “Безкоштовна евакуація”

Спочатку, щоб не наражати людей на небезпеку, водії їздили самі, а потім вже організовували евакуацію новими маршрутами. Постійних водіїв-волонтерів тоді було 5-7. З одним із цих відчайдушних чоловіків, Олександром, Юлія познайомилася ще в квітні.

"Довго розпитувала його, як йому та хлопцям не страшно щодня їздити повз десятки орківських блокпостів", - розповідає Юлія. - Олександр відповів, що вони, звісно, спілкуються з орками ввічливо, але вимогливо. Риторика завжди та сама: “Ми маємо право їздити своїми землями зі своїми дітьми та дружинами стільки, скільки треба, і не можемо залишити їх у біді".

Водій Олександр та евакуйовані діти сироти з опікуном.

До війни 38-річний Олександр працював у компанії, що продавала автозапчастини. 

Спочатку він вивозив людей за власні кошти. Але пізніше деякі люди, цінуючи його готовність іти на ризик, почали допомагати. За словами Олександра, деякі військові та поліцейські віддячили пальним за евакуацію їхніх сімей, місцеві перевізники Андрій Нагарнюк, Віталій Шмагановский та Ігор Штопель надавали в користування автобуси. Три автобуси надав Одеський фонд " Пліч- о- пліч".А Райффайзен банк Аваль надав Олександрові в користування Volkswagen LT на 20 місць. У це авто  він іноді примудрявся завантажити 48 осіб, більша частина з яких - діти.

Туалет на російському блокпосту. Травень 2022, с.Давидів Брід, Херсонська область. Фото Юлії Ситник

Ось що розповідає Олександр про свій бойовий водійський досвід.

Якось віз сім'ю з дітьми на Захід України, коли проїжджали повз Олександрівську дамбу, потрапили під обстріли. Великий снаряд шубовснув у воду поруч з нами. Здійнявся стовп води заввишки з дев'ятиповерховий будинок. Я боявся, що машина вибухне, всередині так стисло повітря, що дівчата- пасажирки втрачали свідомість. Ми ще метрів триста їхали під вогнем, але, на щастя, все пролітало над нами. Ми вціліли і таки дісталися до місця призначення.

До Херсона Олександр повертався не з порожніми руками, віз пару коробок медикаментів для  лікарень. На одному з українських блокпостів його відмовляли їхати. Казали, того дня орки обстріляли колону з гуманітарною допомогою.

Прострілений евакуаційний автобус.

Та все ж водій вирішив ризикнути й прорватися. А за кілька кілометрів побачив те, що залишилося від гуманітарної колони. В якусь мить він помітив, що за ним пильно стежать. У кущах ховалися танк і бмп, гармата танку була націлена прямісінько на Олександра. Чому вони не стріляли, чоловік не знає, але так “під прицілом” доїхав до рашистського блокпоста. Там його зупинили. Серед військових був медик. Він переглянув коробки з ліками, в яких були виключно життєво необхідні препарати інсуліну та гормонів щитовидної залози, і Олександру дозволили їхати.

Фото Юлії Ситник

Чоловік розповідає, що обстріли й затримання відбувалися з водіями доволі часто, особливо під час розвідки нових маршрутів. Його теж не раз затримували. Якось навіть погрожували прострелити ногу.

Нерідко рашисти відбирали у водіїв транспортні засоби, коробки з ліками. Знайомих Олександрові хлопців, назвавши їх коригувальниками, три доби тримали в ямі.

Попри такий ризик, відважні чоловіки продовжували рятувати людей.

Ми їздили сільським дорогами по території, що була засіяна мінами, перетинали безліч контрольно-пропускних пунктів і проривалися крізь обстріли. Іноді встигали робити по дві ходки на добу.

За уточненням Юлії, евакуаційні автобуси зазвичай їхали, оминаючи колони цивільних автівок. Пасажирами були тільки жінки, діти, люди з інвалідністю. Чоловіків, за поодинокими винятками, не брали. Перевозили лише тих, кому була потрібна термінова операція чи лікування. Це було необхідно підтвердити документально.

Юлія розповідає про випадок, коли орки зупинили автобус і вивели хлопця, що мав травму головного мозку. Їм здалося, що він надто спортивний, тому вони викликали свого лікаря перевірити його документи та стан здоров'я. Лікаря чекали близько 20 хвилин, огляд тривав довго. Мати хлопця весь час плакала й благала відпустити сина. Хлопця відпустили, але через нього автобус постійно зупиняли для перевірки. Іншим разом так само затримували автобус через багатодітного батька з інвалідністю.

Юлія згадує, що його постійно виштовхували на вихід, роздягали, щоб перевірити наявність татуювань.

Він мав “набиті” дні народження його п'яти дітей, і ці цифри постійно викликали купу запитань. Найменша дитина, що їхала з нами, мала два тижні від народження. Саме ця крихітка рятувала ситуацію на всіх блокпостах.

Після того, як залишився лише один шлях виїзду з Херсонської області - на Запоріжжя, через смт. Василівку, декілька місяців Юлія разом з командою добивалася від української влади “квоти” на виїзд із Запоріжжя на окуповані території. Це було дуже важливо, щоб евакуаційні автобуси не чекали в чергах на виїзд по декілька тижнів. Адже всі цивільні, гуманітарні та евакуаційні транспортні засоби, які збиралися виїхати на окуповані території, мали подавати заявку на виїзд із підконтрольних Україні територій до воєнної адміністрації. Після цього, як правило, очікувати виїзду можна було близько місяця. Звісно, так робити регулярні евакуаційні рейси було неможливо. Тому перемовини з владою зайняли близько півтора місяця. Коли вдалося вибити "квоту", почалося щоденне курсування евакуаційних рейсів, окрема “квота” також діяла і для гуманітарних рейсів.

Евакуйовані херсонці у Запоріжжі.

Наші хлопці навіть ту ж Василівку примудрялися проїжджати за 1-2 дні. Їм вдавалося вмовляти окупантів пропускати їхні буси. А люди жили там у чеканні  по 5-10 діб, вагітні народжували, а деякі літні люди помирали, так і не дочекавшись пропуску на свободу.

Мабуть, зайве нагадувати, що під час кожного виїзду пасажири й водії ризикують життям. Скажімо, під час ракетного обстрілу гуманітарної колони на автошляху «Запоріжжя-Оріхів», коли ворог випустив по мирних людях 16 ракет, загинуло більше тридцятеро людей, понад 90 отримали поранення. Серед загиблих і поранених були й волонтери, які везли на окуповані території гуманітарну допомогу, і водії, які безоплатно вивозили людей з окупації.

А ось що розповідає водій-волонтер Віктор Коволін про події в Давидому Броді.

На фото Віктор Коволін та черговий евакуаційний виїзд.

У травні я затримався на блокпості біля Давидового Броду, там уже зібралася велика колона - сотні машин. Проїзд до Кривого Рогу був закритий. Вночі було гучно, обстрілювали житлові будинки місцевих. А наступного дня окупанти раптом почали роздавати їжу людям, що чекали дозволу на виїзд. Такого ніколи не бувало. Мені це одразу не сподобалося, я почав агітувати всіх повертатися. Хтось дослухався. А буквально, через пару годин, після того, як я звідти поїхав, була обстріляна вся колона.

В’їзд в Херсон. Квітень 2022. Фото Юлії Ситник

Інший день, 12 вересня, Віктор називає своїм другим днем народження. Він саме віз людей з Каланчака, як дорогу йому перерізав Камаз. Вантажівкою керував п'яний орк, озброєний автоматом. Він перезарядив автомат і сказав Вікторові, що зараз буде його вбивати, після чого почав стріляти під колеса автобуса. Але, на щастя Віктора та його пасажирів, розважившись таким чином, орк задовільнився й поїхав далі.

А відомому багатьом херсонцям волонтеру Антону Кушніру, який вивозив людей з окупованої території, а назад доправляв гуманітарні вантажі, на превеликий жаль, не пощастило. Російський снайпер убив його влучним пострілом у голову, залишивши напівсиротами четверо дітей.

На фото Антон Кушнір.

Серед відчайдушних водіїв, які безоплатно вивозили людей з евакуації, були й жінки. 

Херсонка Олена Тарасенко у мирний час працювала водійкою тролейбуса. Влітку її знайомий Андрій Кісельов - один з засновників та координаторів безкоштовної евакуації  - запропонував жінці пересісти за кермо автобусау заради порятунку людей. Так вона почала возити жінок і дітей з окупованої Херсонщини до Запоріжжя на 50-місному автобусі, наданому перевізниками.

На фото водійка Олена Тарасенко (зправа).

Смілива жінка їздила невідомими їй маршрутами, блукала путівцями, іноді губилася в сірій зоні. Бувало, що й автобус ламався. А одного разу потрапивши в невелике дтп, вона запізнилася приєднатися до колони, і ця затримка врятувала їй та пасажирам життя, бо колону обстріляли.

Про свою героїчну справу, Олена розповідає, як про щось пересічне.

Перший раз проїхали за один день. Щоправда, дорогою зламався GPS. Трохи покружляли. Зупинилися біля Василівки. Довелося пройти кілька кілометрів черги, щоб просити дозволу на виїзд, бо в автобусі була жінка, яка потребувала гемодіалізу. 

Олена Тарасенко - той самий перший виїзд, перші хвилини на вільній землі.

А 22 вересня о пів на десяту вечора до Олени навідалися озброєні військові й, обшукавши квартиру, забрали жінку на підвал. Везли її в шапці на очах, потім водили на допити. У підвалі Олена перебувала в одній камері з білозерською селищною головою Антоніною Чередник. Пані Антоніну тримали там вже близько двох тижнів. Перший тиждень про Олену ніби забули, а коли почалися допити, цікавилися її зв'язками з волонтерами Координаційного Центру допомоги військовим в Херсоні, з яким вона співпрацювала в 2014 року. Щоб нікому не нашкодити, Олена назвала лише прізвища померлих вже людей. Невдовзі їй влаштували допит на детекторі брехні, він тривав близько години. Через 8 діб полону жінку відпустили.

Однак відтоді возити людей стало неможливим.

Пані Юлія розповідає що наразі з визволеного Херсона безкоштовна евакуація відбувається як евакуаційними автобусами, так і потягом. Додалася підтримка влади. З'явилася можливість виїхати комерційними рейсами. Але, як і на початку війни, не вистачає “швидких” для евакуації хворих та маломобільних.

Волонтерські евакуаційні групи значно розширилися, і як і раніше виконують свою місію. 

Евакуацію з лівого берега організовувала лише одна ініціатива "Берегиня". До початку грудня їм вдавалося робити три-чотири рейси на місяць. Однак сьогодні з окупованих територій на територію підконтрольну Україні випускають лише легковий транспорт. Автобуси затримують без пояснень. Тому евакуація звідти тимчасово недоступна. Всі ініціативи безкоштовної евакуації працюють лише на деокупованій Херсонщині.

На жаль, через посилення обстрілів Херсона та правого берега області люди знову почали масово виїжджати.

Але пані Юлія сподівається, що вже скоро вони з командою почнуть організовувати повернення мешканців Херсонщини додому, і мріє, щоб водії-рятівники очолили переможну ходу містом-героєм Херсоном.

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.