Як окупанти катували волонтерку Олену Тарасенко
01 — 12 — 2023
/Херсон
416
Ірина Ухваріна
Ірина Ухваріна
Автор
всі статті автора

Олена Тарасенко працювала в Херсоні водійкою тролейбуса. Коли російські війська окупували місто, сідала у вільний від роботи час за кермо пасажирського автобуса й вивозила людей на підконтрольну Україні територію. А на зворотному шляху привозила містянам медпрепарати, харчі, засоби гігієни. Росіяни схопили її 22 вересня начебто для “звичайної перевірки”. Але жінку вісім діб тримали в нелюдських умовах у підвалі на вул. Лютеранській, 4 (там до війни розташовувалася Нацполіція області) і катували на електростільці.


Олена Тарасенко. Усі фото місця ув’язнення - з архіву Олени Тарасенко, зроблені незабаром після звільнення Херсона

Забрали мене вдома у мами на Острові. Взагалі я живу на Шуменському, сусіди потім казали, що окупанти туди теж приходили, – розповідає про пережите Олена. – А перед цим до нас по ліки завітала сусідка. Ліки я привезла із Запоріжжя. Хвилин за сорок, десь о пів на десяту вечора, у двері знову подзвонили. Думала, то тьотя Надя ще, мабуть, щось забула. Спокійно відкрила двері, не глянувши у вічко, а там – п'ятеро автоматників у балаклавах…

Мати Олени, 81-річна жінка, плакала, питала у чому ж винна її дитина, благала залишити доньку вдома. Старенькій відповіли, що не знають причини, а виконують наказ: знайти та доставити. І все буде гаразд, “там” розберуться й через пару днів вона повернеться. Мовляв, не лише Олену, багатьох наразі просто перевіряють. 

Після ретельного обшуку квартири старший із військових, сивий чоловік років 50 (інші були молодими), наказав Олені збиратися: тепло вдягтися й взяти із собою рушник, зубну щітку. Оточили її й повели вниз сходами. На кожному поверсі стояло ще по  автоматнику, які приєднувалися до конвою. На вулиці – три невеликі мікроавтобуси.  Жінці наказали сідати в чорний бус. Один військовий сів зліва від неї, другий – справа, ще по два автоматники сіли спереду й позаду. Коли автівка рушила, наказали натягнути шапку.

Потім вже роздивилася, що то була демісезонна шапка наших поліціянтів, яка з опущеним відворотом була як мішок, діставала мені аж до підборіддя. Скільки  їхали, важко сказати. Але не дуже довго. Чула, коли вони зупинялися на блокпосту з Острова, казали щось про службу ФСБ. Потім зателефонували: “Открывай ворота, мы подъезжаем”. Коли вивели з мікроавтобуса, повели сходинками кудись униз. Я голову ледь вгору звела, щоб бачити з-під шапки.  Один з військових мене ще за руку взяв, щоб не впала. І так до самої камери довів. На дверях камер замків не було, їх підпирали стовпчиками. Наказали зайти й не знімати шапку, поки двері не закриють. Потім почула скрип і жіночий голос: “Все, можеш зняти шапку”.

Сусідку по камері звали Антоніною.

Судячи з розмірів, приміщення було розраховане на одну людину. Ніяких меблів, лише один дерев’яний поміст під стіною навпроти входу. 


Такими за розміром та “умовами” були камери 

Замість матраців та ковдр – шинелі та кітелі українських поліціянтів. Замість туалету – п’ятилітрова пластикова баклага з відрізаним горлом. Замість умивальника чи крана з водою – дволітрова пляшка. Денне світло в камеру не проникало, цілодобово горіла електролампочка. Антоніну ув’язнили через те, що відмовлялася переоформляти за російським законодавством підприємство, де вона виконувала обов’язки директора. На той час Антоніна провела там вже 10-11 днів, а загалом – майже 20 діб.

Іноді годували раз на день, а могли два дні нічого не приносити, – продовжує розповідь  Олена. – Порції… Одноразову тарілку пластикову для перших страв. наповнювали десь на третину. Приносили лише якусь кашу. Одного разу щось схоже на пшеничну, а так – перловку. Чимось вариво ще було полито, іноді в каші траплялися розтерті схожі на тушкованку шматочки. Таке враження, що вони нам віддавали недоїдки. Ми вимушені були їсти ці залишки, щоб не померти з голоду. Аби якось заповнити час та не зійти з глузду від криків з катівні, переказували одна одній книжки, фільми, співали. Нас усіх попереджали, щоб розмовляли лише російською. З камери чули, як хлопців за це порушення карали. Але нас чомусь не чіпали.  Поки були удвох з Антоніною, місця більш-менш вистачало. А вже коли в камеру ще двох жінок (матір з донькою) запроторили, доводилося спати по черзі. Чекали, сидячи на краєчку того ж помосту, де співкамерниці спали. Бо підлога була дуже холодною. Щоправда, ті жінки у нас не довго пробули. Як матір звуть, не пам’ятаю, а доньку – Тетяною. Вони з якогось села, жили там вже довго. Переїхали туди чи з Молдови, чи ще звідкілясь. Під час “референдуму” їх привезли на дільницю, а там з’ясувалося, що у матері немає українського громадянства. Затримали обох. Звинуватили, що мати – громадянка іншої країни, тож не мала права перебувати на виборчій дільниці.

Потім матір з донькою забрали. Замість них привели Аллу. Її спочатку звинуватили у торгівлі наркотиками, а потім – зброєю. Хоча жінка жодного стосунку до тих злочинів не мала.


Коридор місця ув’язнення

До туалету, ополоснутися та набрати у пляшку для пиття води з системи опалення усіх бранців виводили лише раз на добу, вранці. 


“Вбиральня”

І на все давали п’ять хвилин.

Помитися можна було тільки навстоячки над туалетом, та не всі встигали. Тому з Антоніною все робили по черзі: сьогодні я виношу “горщик”, а вона набирає воду для мене, назавтра – я. Бували охоронці, які нас не квапили, чекали, поки закінчимо “процедуру”. А інші підганяли, ще й у вічко дверей туалету підглядали.

Коли почалися критичні дні, жінки змушені були розірвати на ганчірці один з кітелів, який служив їм ковдрою. На них за це спочатку нагримали, але потім “зглянулися”, принесли пачку прокладок.

Допитували Олену один раз. 


Вхід до катівні

Звинуватили її ось у чому. По-перше, вона серед цивільних людей, яких евакуювала, вивозила українських військових. Хоча серед пасажирів волонтерки були лише жінки з дітьми. І все це окупанти щоразу фіксували на своїх блок-постах. А по-друге, що вона – навідниця, бо з 2014 року волонтерила у херсонському Центрі допомоги військовим та була адміністраторкою групи “Армія SOS” у Фейсбук.

Я майже нічого не розуміла, чого вони від мене домагаються, – каже Олена. – Але якось мене вивели з камери, знову наказали натягти шапку до підборіддя. Привели кудись, посадили у крісло, таке як офісне, тільки не крутиться, з залізними ручками. Примотали мої руки до залізних ручок, змотали скотчем ноги. І щось до пальців причепили.  Щось у мене таке спитали дивне, навіть вже не пам'ятаю, я теж щось відповіла й одразу відчула удар струму. Не такого потужного як з розетки б'є, але все одно дуже неприємного. Й кожного разу, коли їм не подобалася відповідь, чи я затримувалася з нею, чула таке клацання, як клацає мишка від комп’ютера, й одразу – удар струму. А той чоловік, який запитував, російською розмовляв дуже швидко. І поки я сиджу, думаю, що ж він сказав, він встигав натиснути на ту кнопку. Зрештою я не витримала, почала на нього кричати: “Что ты меня током лупишь без конца? Ты говори нормально, я тебя – не понимаю, не понимаю!!!”... Мені здалося, я там хвилин двадцять була. Але Антоніна сказала, що допит тривав півтори години. Там час – не вгадаєш. Добре, що в Антоніни годинник був, і ми по ньому орієнтувалися. Якби не це, точно можна було б із розуму поїхати.


Електростілець

Але найстрашнішою стала ніч напередодні звільнення Олени. Ввечері, десь з 18 години, у коридорі почувся тупіт, лайка, звуки ударів, крики.

З того що чулося, – вони начебто спіймали “терористів”, котрі когось “дурили”. Спочатку над хлопцями в коридорі знущалися. Потім кудись поволокли. А близько 21 години до нас прийшли. П'яні, перегаром дуже відгонило. Кажуть: “Алка, Аленка, – вышли в туалет! Нам з Тонькою поговорить надо.” Випхали нас до туалету. Двоє залишилися в камері з Антоніною. А третій, на прізвисько Бурят, стояв біля відчинених дверей з автоматом. Двері до нашої камери видно, якщо з туалету виглядаєш. Я ж ото висунулася, сподівалася почути, що там відбувається. Бо дуже за Тоню хвилювалися. А Бурят побачив,  одразу затвор на автоматі пересмикує: “Ану зайди, пристрелю!” Алла мене “за шкірку” й швидко затягла до туалету. Каже: “Не лізь, все одно  нічого зробити не зможемо”... Розмовляли вони з нею хвилин сорок, про що саме – не чутно, лише “бубу-бубу”. Потім наказали нам повернутися. Антоніна плакала. Сказала, що її не били, не зґвалтували. Але пригрозили доставити до камери її вагітну доньку. І розповідали, як будуть мучити доньку у неї на очах. Я Тоню обійняла, щоб заспокоїти. Вона ще довго ридала на плечі, поки зовсім не знесиліла й заснула.

На ранок 30 вересня Олену викликали з камери, наказали взяти речі. Знову наказали натягнути шапку. Потім возили доволі довго по місту. Кружляли, мабуть, намагалися приховати, де саме утримували. А згодом випустили біля будинку матері.

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.

Публікація підготовлена в рамках проекту “Шерифи для нових громад” за фінансової підтримки у 2018-2019 роках Міжнародного Фонду “Відродження” та Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. З 2019 року проект реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у цьому матеріалі, належать його автору і можуть не співпадати з думкою Міжнародного Фонду “Відродження” та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.

Немає коментарів
Тут поки немає коментарів. Ви можите бути першим
Залишити коментар згорнути
Залишити коментар
Читайте також
Як постраждало від російських обстрілів подружжя пенсіонерів на Херсонщині
24 — 02 — 2024
/Херсон
647
Як постраждало від російських обстрілів подружжя пенсіонерів на Херсонщині
Ольга та Анатолій Бородавченки – мешканці одного з сіл на півночі Херсонщини, подружжя пенсіонерів. Їхнє життя  докорінно…
докладніше
Проблеми та виклики Нововоронцовської громади
24 — 02 — 2024
/Херсон
501
Проблеми та виклики Нововоронцовської громади
Нововоронцовська територіальна громада розташована в Бериславському районі Херсонської області на березі вже колишнього Каховського…
докладніше
Пів року у трьох російських катівнях і 9 місяців на лівобережжі
23 — 02 — 2024
/Херсон
540
Пів року у трьох російських катівнях і 9 місяців на лівобережжі
Він перетнув кордон України ще в грудні 2023 року, але лише на початку 2024-го заявив про своє повернення постом у фейсбуці: «Нарешті…
докладніше
Як живуть мешканці одного із сіл у Бериславському районі на Херсонщині
23 — 02 — 2024
/Херсон
580
Як живуть мешканці одного із сіл у Бериславському районі на Херсонщині
Попри окупацію, мешканці одного із сіл у Бериславському районі на Херсонщині очі в очі з окупантами майже не зустрічалися. Олександр…
докладніше
Як живе Дар’ївська громада
22 — 02 — 2024
/Херсон
742
Як живе Дар’ївська громада
До громади входить 15 населених пунктів: Дар’ївка, Інгулець, Зарічне, Ясна Поляна, Микільське, Понятівка, Токарівка, Іванівка,…
докладніше
Про життя та подвиг Владислава Українця
22 — 02 — 2024
/Херсон
580
Про життя та подвиг Владислава Українця
Лейтенант ЗСУ Владислав Українець родом з Вінниччини. У перший день повномасштабної війни він, у складі 59 окремої мотопіхотної бригади,…
докладніше
Історія полону Олексія Барчука та його родини
21 — 02 — 2024
/Херсон
727
Історія полону Олексія Барчука та його родини
Олексій Барчук – один із тих херсонців, хто на собі відчув всі «принади» «руського міра», перш за все тотальне беззаконня…
докладніше
Мешканці Бериславщини розповідають про життя в сірій зон
21 — 02 — 2024
/Херсон
606
Мешканці Бериславщини розповідають про життя в сірій зон
Одне з сіл Великоолександрівської громади на Бериславщині, хоч і не перебувало в окупації, але з початку війни опинилося в сірій зоні,…
докладніше
“Мене врятував будинок сусіда”
20 — 02 — 2024
/Херсон
667
“Мене врятував будинок сусіда”
Олександр Гречко мешкає в селищі Велетенське Білозерської громади Херсонщини з 60-го року минулого століття, все життя працював…
докладніше
всі новини
youtube facebook