На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну під опікою дитячого реабілітаційного центру в Степанівці перебували 52 дитини. В окупованій Херсонщині їм загрожувала депортація, але керівник закладу був із ними до останнього й подбав, щоб підопічні залишилися в Україні.

Про життя в окупації, порятунок дітей від примусового вивезення до росії, та допомогу маленьким мешканцям фронтової Херсонщини розповідає директор Центру й волонтер із багаторічним стажем Володимир Сагайдак. 

Конспіративне життя 

Центр соціально-психологічної реабілітації дітей у Степанівці заснували ще в 1997 році. Відтоді всебічну допомогу та підтримку там отримують діти віком від 3 до 18 років. Вони можуть перебувати в закладі цілодобово впродовж 9 місяців. Реабілітацію в центрі проходять сироти, діти позбавлені батьківського піклування, а також діти з родин, які опинилися в складних життєвих обставинах.

Наприкінці лютого 2022 року в закладі було 52 дитини. Найменшим із них – по три роки.

Володимир Сагайдак з підопічними Центру.

Тільки но російські військові вдерлися в Херсонську область, директор Центру Володимир Сагайдак вирішив перебратися жити на роботу. Сім’я його зрозуміла й підтримала. І вже з 25 лютого він залишався на робочому місці цілодобово, так легше було підтримувати дітей і своєчасно розв'язувати нагальні питання.

Він згадує про це так:

Коли 24-го числа мені зателефонували близько 6-ї ранку й сказали, що почалася війна, я зібрався, приїхав на роботу. Почали телефонувати (до служб у справах дітей ред.), але ніхто слухавки не брав. Ми зрозуміли, що залишилися самі. Наступного ж дня я переїхав жити в Центр.

Спочатку у Володимира та його підлеглих були якісь сподівання, що найближчим часом заклад евакуюють. Однак невдовзі зрозуміли: евакуації не буде й треба самим вирішувати подальшу долю дітей.

Інтернет тоді ще працював, керівнику все ж вдалося на онлайн-конференції поспілкуватися з фахівцями служби у справах дітей та фондом ЮНІСЕФ, який допомагає дітям. Особові справи підопічних проаналізували й вирішили віддавати їх найближчим родичам (бабусі, дідусю, або тітці чи дядькові дитини) а також батькам, які перебували в скруті, але не були позбавлені батьківського піклування. Цей план здійснювали з квітня по травень, але й по тому в закладі ще залишалися діти.

Під час війни дитині ліпше бути коло мами, вона її краще захистить, аніж ми. Та й 52 дітей важко було б сховати. Ми тут жили конспіративно до червня, але колаборанти нас здали, – розповідає директор.

В обіймах з директором

В окупації діти не виходили на вулицю – гуляли лише по 15 хвилин у внутрішньому дворику. Володимир згадує: вони хоча й бавились і бігали, але поводилися дуже тихо. Не кричали й навіть не сміялися. Розуміли, що перебувають на окупованій території й це небезпечно.

Щовечора ми з дітьми спілкувалися, пили чай, кожна дитина намагалася притулитися до мене. Я розумів, вони потребують такого захисту і такої тактильності, бо дитина є дитиною. І ми напряму говорили, що це війна, що росія напала на Україну і хоче її знищити. І діти це розуміли, – пояснює Володимир.

Перші два місяці всім – і дітям і дорослим – було страшно, згадує Володимир. Степанівка межує з легендарною Чорнобаївкою. Тож працівники й підопічні закладу бачили всі серії обстрілів аеропорту, не раз ставали свідками ворожих атак і збирали на подвір’ї залізні уламки. Був “приліт” і поблизу Центру. Той снаряд ледь не залетів до дитячої групи. 

Уламки, пробите скло, залишки снаряда.

Прожив Володимир разом із дітьми два з половиною місяці. Тим часом частина співробітників Центру евакуювалася. Деякі працівники не могли виходити на роботу через введену росіянами комендантську годину. А в якийсь момент взагалі залишилося тільки три працівники на 52 підопічних.

За спостереженнями керівника, найстарші з дітей через війну подорослішали   впродовж тижня. Коли персоналу майже не залишилося, вони стали помічниками вихователя, працювали в їдальні, заміняли прибиральницю.

Від них не треба було щось вимагати, вони самі склали графік чергувань. І, знаєте, такою великою родиною ми витримали окупацію і вижили, – говорить Володимир.

Дівчата

На початок повномасштабної війни запасу їжі в закладі залишалося на кілька днів. У Центрі було розраховане двотижневе меню, а постійні постачальники привозили свіжі овочі, фрукти, молочку й все, що було потрібно. Та з війною звичне доставлення продуктів стало неможливим. Магазини й склади зачинялися, постачальників не стало.

Перші два місяці продуктами Центр забезпечувала місцева влада та волонтери. Згодом окупанти почали переслідувати волонтерів. Тож надалі Володимир возив продукти на власній машині, поставивши на скло автівки позначку червоного хреста. Утім, він підкреслює, що Центру допомагали не тільки волонтери, а й звичайні люди, зокрема, й українці з-за кордону. 

Частина працівників виїхала за кордон і там розповідали про нас. Ми й самі виходили в соціальні мережі. Підтримували херсонців, говорили: тримайтеся, ми переможемо, – говорить Володимир.

А на прохання згадати, хто допомагав закладу найбільше, відповідає, що 99% людей особисто не знає. Та й відмітити когось, не згадавши про всіх інших, вважає неправильним. Тож просто дякує усім волонтерам й помічникам за допомогу.

Розфарбували подарований волонтерами будиночок і влаштували свято казки для дітей, перші місяці війни

Балансування на вістрі й порятунок дітей

До першого червня 2022 року на будівлі закладу майорів український прапор. Всі усвідомлювали, що це небезпечно і для співробітників, і для дітей, але знімати прапор ніхто не хотів. Тоді дітям сказали: прапор треба трішки підшити й випрати, під таким приводом попросили зняти його. І буквально через 4 дні, ніби спрацювало передчуття, до закладу заявилися окупанти. Вони шукали дітей.

За словами Володимира Сагайдака, росіяни не розуміли, що таке центр реабілітації, бо на росії нічого схожого немає, а є лише інтернати. Відповідь, що дітей в закладі майже немає, бо по завершенню реабілітації вони повернулися додому, окупантів не задовольнила. Росіяни конфіскували особові справи дітей, маючи сподівання, що колаборанти їм допоможуть розібратися в українській документації, але так до кінця й не розібралися. На той момент в закладі залишалося п'ятеро дітей. Хлопчиків віком від 14 до 17 років під два метри за зростом важко було сховати, прилаштувавши в сім'ю.

У нас на 90% жіночий колектив, і не у всіх є житлові умови, щоб взяти майже дорослого чоловіка до себе у квартиру. Тому ці діти залишилися зі мною, – пояснює Володимир.

Володимир Сагайдак із хлопцями

Вдруге росіяни прийшли великою групою. З військовими були фсбшники та представники кількох російських телерадіокомпаній. Володимир якраз їздив на закупи продуктів, коли повернувся, побачив, що дорога перекрита, а на території центру повно журналістів з мікрофонами.

Напередодні друзі скинули Володимиру скриншот з російських соціальних мереж. Там було його фото і стверджувалося, що він головний “нацик” Херсона, і його треба судити. Тому він здогадувався, що ці відвідини для окупантів показові.

Щойно Володимир вийшов з машини, на нього посипалися запитання:

«Ви директор?» «А що тут робить правий сектор?» «А що тут робить АЗОВ?» «А за якими методичками американськими ви працюєте?» «А правда, що ви філіал правого сектору?» Його весь час перебивали й не давали сказати ані слова.

Для мене ці питання були дикими, – згадує події того дня Володимир. – Я розумів, вони не дружать із головою. Сказав, що на всі питання відповім по черзі, що ніякого правого сектору тут не було…

Окупанти казали: от на фото ваші діти тримають автомат. Він пояснив, що ці фотографії зроблені під час спортивних змагань, які проводилися спільно з центром туризму й поліцією. На змаганнях старші хлопці розбирали автомат.

Але, кажу, у вас теж є і юнармійці, і зарниці. Чи ваші діти не тримають автомати? Ну, вони трішки були шоковані з того, що я ставив їм запитання у відповідь, – каже Володимир.

Згадує він, як окупанти ще при першому візиті звернули увагу на поробку – корабель. Її зробив один з хлопців і  підписав, куди цьому кораблю треба йти. Росіяни одразу ж заявили, що тут дітей нічому не вчать окрім матюків  і ненависті до росії.

Той самий корабель і автор поробки.

Ну, я вже думав, що відпрацював у закладі. Казав, що це творчість дітей, що в нас є інтернет і діти бачать, що відбувається, і я з цим нічого не можу вдіяти. На цьому закінчилося, слава Богу, – зітхає керівник.

За відзнятим матеріалом росіяни зробили пропагандистський фільм. Там розповідалося, що працівники центру виховували в дітей ненависть до росії та російської мови.

Діти у нас золоті. Вони просто закривали відеокамеру рукою й казали: не треба нас знімати, нам тут добре, нас все влаштовує. І відверталися, – з гордістю розповідає про своїх підопічних директор.

Крім українського прапора в Центрі була й інша державна символіка – герб і текст гімну України на стінах кожної групи. Їх не знімали до серпня. Але через надмірну увагу окупантів довелося прибрати геть усе. Після першого візиту росіяни зачастили.  Колективу Центру наполегливо пропонували переходити на їхній бік, працювати за методичками й російською програмою. Обіцяли надати підручники, спокушали обіцянками про всіляку допомогу, лякали Володимира тим, що знають, де перебуває його сім’я. Неприємних візитерів було багато. Щоразу приходили інші люди. Володимир пояснює, як вдалося уникнути співпраці, не наражаючи нікого на небезпеку.

Ми кивали головою, добре-добре, подумаємо. Сьогодні один прийшов, наступного дня – інші. Відповідали, що вже говорили на цю тему й все вирішили. Усіляко викручувалися, щоб не працювати з росіянами.

Любов дітей до української культури наочно

У липні військові на бойових машинах привезли до закладу 15 дітей з села Новопетрівки Миколаївської області. Упродовж трьох місяців діти перебували в Центрі під наглядом окупантів.

Росіяни приходили, розмовляли з дітьми, питали, чи їх не ображають, як їх годують, але це такий був контроль, щоб ці діти нікуди не поділися, – уточнює Володимир.

Коли 19 жовтня окупанти відступали з Херсона, новопетрівських дітей депортували. Росіяни збрехали, мовляв, повезуть їх у Генічеськ, бо директор не погоджувався відпускати дітей. 

Володимир розповідає:

Коли дітей забирали, дали 2 години на збори, і ми встигли своїх чотирьох сховати. Діти з черговим вихователем пішли гуляти в парк. Телефоном я сказав, щоб вони вже не поверталися в заклад, домовився з медсестрою, і вона їх забрала до себе.

Одного хлопчика потім вдалося передати матері, яка перебувала на збереженні в лікарні, але на той момент вже народила дитину й виписалася. Ще трьох підопічних довелося переховувати. Щоби хтось з місцевих шанувальників руського міра не здав окупантам місцеперебування хлопців, Володимир забрав їх від медсестри й відтоді вони з ним переховувалися в Херсоні. Щоб оминути російські блокпости, до міста дісталися пішки.

Ми не знали, що місто звільнять так скоро. Сподівались, але не думали, що це станеться через 20 днів. Тому дітей сховали якомога далі, – пояснює Володимир.

Наступного дня йому зателефонували окупанти, щоб дізнатися, де він і де діти. Володимир сказав їм, що виїхав разом з дітьми на лівий берег. А після цієї розмови, викинув телефон і переїхав з квартири, де жив, у приватний сектор до друзів. Там вони й дочекалися звільнення. Наразі хлопці перебувають в реабілітаційному центрі на Миколаївщині.

Гра в футбол із вихованцями закладу до переїзду.

“Поки є діти, які потребують допомоги, будемо залишатися в Херсоні”

Сьогодні Володимир спільно з частиною колективу допомагає родинам з дітьми, які залишаються в Херсонській області. Волонтерською діяльністю він займається з 2009 року, досі є очільником Херсонського клубу волонтерів, заснованого у 2011 році. Волонтери клубу опікувалися сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування. Тож після деокупації на базі офісу клубу волонтерів заснували Центр підтримки дітей Херсона. Зараз там зареєстровано більше тисячі дітей, які живуть в місті, і дуже багато дітей із сільської місцевості.

Володимир пояснює, чому більшість багатодітних родин з області не виїжджали.

Важко виїхати, коли в тебе немає коштів, проблематично їхати з такими дітьми, бо потрібен транспорт і з окупованої території важко було вибиратися. Є історії, де люди їхали по п'ять днів, щоб пройти всі блокпости росіян.

За словами Володимира, під час першої благодійної акції, яку провели на день Святого Миколая у 2022 році, всі були трішки шоковані, адже не думали, що в Херсоні залишилося стільки дітей. Волонтери підготували для діточок 300 подарунків, а до Центру підтримки завітали 500 родин із дітьми. І це був тільки перший день.

Волонтери Центру підтримки дітей

Володимир інформує, що Херсонщині допомагають волонтери зі всього світу. Передають памперси, засоби гігієни, харчові набори, одяг, взуття та інше. Херсонці можуть отримати допомогу в Центрі підтримки дітей, а мешканцям сіл її доставляють адресно. На сьогодні вдалося відвідати вже близько 42 населених пункти. Утім, він зазначає, що  потреба в матеріальній допомозі стала трішки меншою. Люди потихеньку виїжджають. А ті, хто залишається, хочуть, щоб волонтери влаштовували якісь заходи для дітей. Так можна зменшити вплив стресу і зняти психологічну напругу в малечі.

Для цього в команді волонтерів є аніматор Пес Патрон, з яким вони їздять по області й окрім допомоги продуктами, ще й влаштовують розважальні заходи з призами й подарунками для маленьких учасників.

Щодо питання, чому родини з дітьми не виїжджають, то, на думку Володимира, щоб люди не відмовлялися від евакуації, вони мають знати конкретно, куди їдуть, що для них створені якісь елементарні умови для життя. Все має відбуватися прозоро й зрозуміло. Адже є випадки, коли евакуйовані родини повертаються до своїх осель. Володимир наводить у приклад ситуацію з родиною з Комишан.

Побули вісім днів в готелі, а далі робіть, що хочете. Ну, дали 3 тисячі на дитину, 2 тисячі на дорослого. Квартиру не винаймеш, та й прогодуватися на ці гроші теж важко.

Сам Володимир вивіз у безпечне місце дружину й онука, а вони з донькою залишаються в місті й разом займаються волонтерством і допомагають херсонським дітям.

Маючи багаторічний досвід волонтерської діяльності, кинути дітей Херсонщини Володимир Сагайдак не може.

Я так думаю, і вважаю, що це й точка зору багатьох херсонців. Якщо ми пережили окупацію, то переживемо й ці обстріли. Те приниження, яке ми пережили, не зрівняти зі свободою, яка в нас є зараз. Поки є діти, які потребують допомоги, будемо залишатися в Херсоні, – говорить Володимир.

Зі спільного заходу «Центру туристсько-краєзнавчої творчості учнівської молоді» з Ювенальною поліцією Херсонської області за підтримки Херсонського клубу волонтерів.

Всі фото зі сторінки Володимира Сагайдака у Фейсбук

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.