Коли 2 березня 2022 року окупанти увірвалися в Херсон, люди були геть розгублені.

Ворожа техніка та озброєні російські солдати на вулицях добряче налякали містян. Більшість магазинів, аптек та інших закладів зачинилися. Одразу стала відчуватися нестача елементарних продуктів. Зокрема, й через те, що автівки на дорогах обстрілювали, і далеко не всі водії були готові ризикувати життям, доставляючи продукти. Тим часом деякі сміливці проявляли ініціативу й допомагати землякам та місту вижити.

Перша поїздка 

Херсонець Руслан Берлінський працював за кордоном далекобійником, але незадовго до війни вирішив поміняти роботу. Тож повернувся до рідного міста й тимчасово влаштувався у службу таксі.

З перших днів окупації чоловік вирішив допомагати людям. Зателефонував своїй однокласниці Марині Войтенко – активістці Майдану 2014 року, сказав, хоче бути корисним і має машину мінівен.

Руслан Берлінський. Фото зі сторінки у Фейсбук.

Марина тоді вже перебувала в іншому місті, але підтримувала зв’язок із херсонською громадою. За примхою обставин чи за втручанням долі того ж дня до неї з проханням про допомогу звернувся директор херсонського хлібозаводу.

Виявилося, із цеху заводу в Східному мікрорайоні не було кому розвозити хліб. Водії відмовлялися, боялися потрапити під автоматну чергу. Марина одразу зв'язалася з Русланом. І запропонувала йому, якщо він зважиться, розвезти хліб хоча б у деякі лікарні. Чоловік вирішив, що мусить це зробити.

Першу партію  домовилися доставити до лікарні імені Тропіних. 

Перед поїздкою  Руслан зателефонував колегам-таксистам, аби дізнатися про найсприятливіший маршрут. Виявилося, коротшим шляхом їхати не можна. Дорогу там  перекрили. тому рушив іншим маршрутом. А на відрізку, де часто їздила рашистська військова техніка, добре розігнав машину, намагався швидше проскочити небезпечну ділянку. Проминувши колишній кінотеатр “Салют”, звернув до хлібозаводу.

За рогом дорога теж була частково перекрита, там лежали якісь шини, але він зміг проїхати.

На хлібозаводі його мінівен завантажили: спочатку дві вагонки хліба, а потім, коли   зрозумів, що може вміститися ще, додали й третю. Усього майже сімсот буханців.

Хліб тоді завод давав безоплатно.

Коли Руслан повертався, трохи покружляв, щоби не натрапляти на ворожі патрулі.

– Це була моя перша поїздка в окупованому місті, я ще не знав, як поводитися з окупантами. Тож зробив велике коло, щоби з ними не зустрітися.

Біля воріт “Тропінки” його зустріла бухгалтерка лікарні Ольга і відвела на кухню. 

Дівчата там розвели руками, мовляв, хліба надто багато. Але Руслан пояснив: невідомо, як з ним буде завтра. І порадив роздавати хліб працівникам лікарні та навіть сушити сухарі.

Блокпост

Наступного дня зранку чоловік знову вирушив по хліб. На  заводі авто завантажили чорним і білим хлібом вчорашньої випічки, але це не мало особливого значення. Руслан розумів: свіжий, чи ні, але хліб потрібен людям.

Першу партію чоловік доставив до Таврійського мікрорайону, де живе сам. Зупинився поблизу магазину “Таврія В”. Там уже видовжилася черга. Вийшов, роздивився навколо, окупантів поблизу не побачив. Тоді відчинив дверцята машини й звернувся до людей:

“Поволі підходьте й беріть хліб, тільки організовано, без метушні, і не пошкодьте машину, хліба вистачить на всіх”.

Роздавши все, поїхав вантажитися знову, щоб завезти хліб ще й до лікарні ім. Карабелеша. Там замовили 200-300 буханців. Вивантажуючи їх, знову радив брати не тільки для потреб лікарні, а й роздавати співробітникам.

Того дня Руслан зробив три ходки до Східного селища й розвіз хліб ще й до Залізничної та інфекційної лікарень.

Коли проїздив біля військової частини на вулиці Пестеля, побачив цілу колону ворожої військової техніки. Зупинився їх пропустити. На щастя, тоді його не затримали.

На шляху до Залізничної лікарні Руслан розвернувся в районі автовокзалу й одразу натрапив на рашистський блокпост. Спочатку спробував зманеврувати й поїхати в інший бік, але натрапив на барикаду.

– Я увімкнув лівий поворот, а їхній прапорщик махає мені, мовляв, під’їжджай до мене.

На блокпості чергувало чотири орки. Поблизу стояли  бронетранспортер, “Урал” і ще якась техніка. 

Руслана змусили вийти з машини й вимагали документи. Жодних паперових документів із собою він не возив. Звик, що все було доступно в додатку “Дія”. Однак згадувати про “Дію”  не став, а завбачливо пояснив, що просто розвозить хліб, а документи випадково забув удома.

Окупанти запитали в нього ім’я та дату народження й відпустили, наказавши завжди мати при собі документи.

Бажання робити добро сильніше за страх

Після Залізничної лікарні Руслан розрахував, що встигне зробити ще одну ходку. І знову поїхав по хліб, заскочивши додому по документи.

І не дарма. Коли знову проїжджав той самий блокпост, там уже чергувала інша зміна.

Якийсь солдат з автоматом напоготові пішов прямо на машину. Знову довелося зупинятися. Окупанти зажадали, щоб він показав вантаж, але Руслан відмовився відчиняти машину.

– Хіба не видно, що машина повна хліба, він просто висиплеться, якщо відчинити дверцята, – сказав доволі зухвало.

Везіння того дня не скінчилося, орки задовольнилися перевіркою документів, Руслана знову відпустили.

В інфекційній лікарні він залишив 200 буханців, а решту знову роздав у Таврійському районі. Щоб хліб розібрали до комендантської години, написав у чат ОСББ свого будинку, звідти інформацію передали в іще один чат. Люди теж інформували одне одного та хліб швидко розібрали.

Так чоловік возив безплатний хліб протягом чотирьох днів. Заохочував і своїх колег таксистів. Руслан згадує, що розвозили хліб й інші водії. Іноді йому доводилося чекати в черзі. На п’ятий день хлібозавод розв’язав проблему з доставленням, і допомога була вже не потрібна.

Однак Руслан та його однодумці не припиняли робили добрі справи. Якось роздавали яйця, привезені колегою з птахофабрики, розташованої поблизу села Дар’ївки.

А ще скооперуватися та затарилися на гуртовій базі крупами, борошном, цукром, олією, вершковим маслом та іншими продуктами й потім адресно роздавали.

Херсонщина знає чимало подібних історій, адже волонтери – справжні герої нашого часу. Вони своїм прикладом навчають нас людяності та доводять, що разом –  ми сила.  Якщо кожен дбатиме не тільки про себе, а допомагатиме бодай комусь – жодній війні й жодному лиху нас не здолати.

Всі фото з мережі Інтернет

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.