Своїми історіями поділилися дві вчительки з Дар'ївської громади Херсонської області.

Всі фото з архіву Дар'ївської громади

Вчителька української мови та літератури пані Тетяна згадує про події 24 лютого.

Напередодні я пів ночі готувалася до уроку для свого випускного класу, тож новин не читала. А коли змогла заснути, то нічого вже не чула. Вранці, як зазвичай, почала збиратися до школи, аж раптом телефонує батько й каже: Доню, війна!

Жінка зізнається: ще довго не могла збагнути цих слів і кілька разів перепитувала. Потім побачила повідомлення у вчительському чаті й пересвідчилась у жахливій правді.

Разом із кількома колегами вирішили йти до школи. Хотіли відправити додому дітей, які, можливо, не знають про страшні події. І дорогою справді зустрічали поодиноких школярів та завертали їх по домівках.

Тим часом місцеві жителі в паніці розкуповували геть усе в маленьких сільських крамничках, а біля єдиного в селі банкомата видовжилася черга. Крім місцевих у ній стояли біженці з Чаплинки та деяких інших сіл, які в перший же день війни потрапили під обстріли. А через кілька днів до села зайшли окупанти. Якийсь час вони жили у приміщенні Дар'ївської школи.

Після того, як усі трохи оговтатися, зібралися з думками та усвідомили, що ймовірно доведеться жити в нових реаліях, у школі відновили дистанційне навчання.

Попри всю складність ситуації, перебої зв'язку та не дуже бадьорий настрій учнів та вчителів, педагогам вдалося допрацювати до кінця навчального року. Щоправда, завершили навчання раніше ніж зазвичай – у квітні. Діти пішли на канікули, а вчителі – в планові відпустки.

Пані Тетяна розповідає, що з весни з села потихеньку виїжджали люди. Разом з іншими виїхало й чимало вчителів.

Виїжджали двома хвилями. Перша – з початком окупації, а друга вже після так званого референдуму про приєднання до росії. Залишилися здебільшого пенсіонери й ті, хто, як і я, не втрачали надії, що нас все ж таки звільнять до початку нового навчального року.

Тетяна зізнається: жити в окупованому селі самотній вчительці з дитиною було дуже страшно, а їхати в невідомість небезпечним шляхом вона не наважувалася. Тож доводилося опановувати себе заради сина.

Я зосереджувалася на якихось побутових речах, щоби син не бачив мого страху, щоби відчував – життя продовжується. Так ми й жили, підтримуючи одне одного. Так виживали й наші односельці.

Ближче до серпня усі вчителі – і ті, що залишилися, і ті, що виїхали, – з тривогою очікували директив згори. Але там прийняли рішення: до дистанційного навчання залучатимуться лише педагоги, які перебувають на території підконтрольній Україні. Адже працювати за присутності ворогів у селі дуже небезпечно.

Пані Тетяна розповідає, що керівництво не залишило їх без грошей, весь час окупації вони отримували зарплату за простій. Десь із липня окупанти почали ходити по хатах з обшуками. У серпні такі рейди почастішали.

По вулицях ходили озброєні групи по 7-15 чоловіків, а за ними їздили танки й величезні Урали з “зетками”. Окупанти заглядали в кожен двір, інколи дуже ретельно обшукували будинки та всю прилеглу територію. Якщо двері перед ними не відчиняли, солдати ломилися в хати, руйнуючи ворота та паркани.

А за відсутності господарів із будинків виносили все, що їм заманеться, та вантажили в ці машини. Одного дня, коли син Тетяни пішов до магазину, а вона сама поралася по господарству, побачила таку колону і біля свого будинку.

- У мене й серце похололо. Вийшла й побачила гармату танка, спрямовану прямо на мене. Один солдат з автоматом і в масці зайшов у двір з вимогою показати будинок. Я попросила зачекати, адже син мав ось-ось повернутися з магазину й міг перелякатися.

- А чому? – вирячився на мене чолов'яга з автоматом.

- Тому що ви прийшли сюди зі зброєю ще й наставляєте її на мене.

Він посміявся, але опустив автомат. На наше щастя, обшукувати дім вони передумали й пішли далі.
А на початку серпня почався тиск на керівників шкіл. Кілька разів приходили додому й до директорки Дар'ївської школи. Але та відмовилася співпрацювати.

Ніяких подробиць про ті відвідини нам вона не розповідала, лише зізнавалася, що їй було дуже страшно. І радила всім триматися й берегти себе, – розповідає пані Тетяна.

Невдовзі стало відомо, що сусідня Микільська школа почала співпрацювати з окупантами. Докладніше про ці події розповідає місцева вчителька, яка працювала там до того, як керівництво школи змовилося з ворогом. На прохання жінки, її ім'я ми не розголошуємо.

Напередодні дня, коли вчителі мали повертатися до роботи після відпусток, директорка Микільської школи наказала всім співробітникам з'явитися до школи.

За словами вчительки, директорка прийшла до школи святково одягнена, яскраво нафарбована та життєрадісна. Звертаючись до колективу російською, заявила, що діти мають вчитися, що Микільська школа працюватиме у звичайному режимі, тобто дистанційного навчання не буде.

На питання, за якою програмою буде навчання, відповіла: за російською. Вона дала співробітникам буквально п'ять хвилин на роздуми, після чого агітувала всіх написати заяви на звільнення, а ще – на прийняття на роботу в закладі нового формату. Ми з колегою, в адекватності якої я не сумнівалася, вийшли на вулицю. Я сказала їй, що українська влада нас не звільняла, тому ніяких заяв писати не треба. Ми непомітно проковзнули до своїх класів, щоби забрати деякі власні речі й книги, що купували своїм коштом, і поїхали по домівках. Настрій був дуже пригніченим.

Щодня з ранку до вечора жінка очікувала "гостей", які прийдуть забирати її на підвал. Як і пані Тетяна, вона мешкала у своєму домі сама і не змогла б захиститися від кривдників. Та, на щастя, коли до неї прийшли окупанти, то лише оглянули подвір'я та будинок, а про роботу жодних питань не поставили. Можливо, таким легким переляком жінці обійшлося завдяки тому, що окупаційній владі вдалося повністю укомплектувати штат в їхній школі.

Серед вчителів, які погодилися працювати за російською програмою, було й п'ятеро дар'ївчан. Четверо й до війни їздили на роботу в Микільське, ще одна вчителька переметнулася вже під час окупації. Усі ці горе-педагоги активно агітували дітей та їхніх батьків записуватися до школи. Деякі сім'ї погодилися на це заради грошей, адже окупанти платили по десять тисяч рублів “за школяра”.

Свято першого дзвоника знімали на відео й транслювали на пропагандистських каналах.

Але, як кажуть, недовго грала музика. Дорога до Микільського пролягає по Дар'ївському мосту, а після того, як по ньому вперше відпрацювали “Хаймарси”, у школі оголосили канікули.

Після звільнення Дар'ївки й сусідніх сіл, дар’ївські вчителі ходили дивитися, в якому стані школа. Окупанти залишили після себе бруд і безлад, але суттєвої шкоди майну не завдали. Щодо Микільської школи, то туди наразі нікого ще не пускають, чекають, поки там все перевірить Служба безпеки України. Виявилося, у приміщенні школи тримали викрадених та затриманих окупантами людей.

Сьогодні обидві вчительки – дар'ївська та микільська, попри те, що живуть у темряві, без води й зв'язку, радіють звільненню своєї малої батьківщини. Вони не можуть стримати сліз, коли розповідають про те, як у село входили українські військові.

Усі люди висипали на вулиці, сміялися танцювали й плакали від щастя. Ми обіймалися одне з одним і з вояками, приносили їм гостинці, годували визволителів усім селом. Це було щастя – усвідомлювати, що ми вільні. І найстрашніше для нас залишилося позаду.

Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.