Звідки «береться» булінг/кібербулінг? Як він проявляється? Що з цим робити? Й при чому тут домашнє насилля? Про це й не тільки говорили на тренінгу в рамках проєкту “Нові виклики - нові методи: як убезпечити дітей в територіальних громадах Херсонщини»*

Учасники тренінгу «Посилення ефективності міжсекторального реагування та взаємодії у сфері запобігання та протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі» з Генічеської, Новотроцької, Писиваської, Чаплинської громад та ГУНП в Херсонської області отримали Сертифікати.

Тринадцять учасників/учасниць з Новотроїцької, Генічеської, Присиваської та Чаплинської територіальних громад - представники/ці органів місцевого самоврядування, соціальних служб захисту населення, освіти та ювенальної превенції ГУНП Херсонської області два дні поспіль розбиралися у причинах небезпечних для дітей та за участю дітей явищ, думали над координацією спільної профілактичної роботи та розробляли план дій щодо захисту життя, здоров’я та інтересів дітей.

Тренерка Анжела Литвиненко** акцентувала увагу учасників на тому, що досвід спілкування у дитини спочатку формується в родині, але це досвід особистого, індивідуального спілкування. Колективного немає, поки вона не прийде до садочка чи школи. Тому потрапивши до групи чи класу, дитина починає ділитися саме тими моделями поведінки, які бачить у сім’ї, бо іншого досвіду не має. Якщо, наприклад, хлопчик бачить, що тато ображає маму, то «дарує» цю модель дівчинці, яка опинилася з ним поруч і яка йому подобається – смикає її, штовхає, псує її речі, обзиває, - бо саме так його тато «демонструє кохання» до мами.

Тренерка Анжела Литвиненко: “Досвід спілкування у дитини спочатку формується в родині”

Але, як озвучили учасники тренінгу – є проблема впливу на родину, де відбувається насилля. Було навіть таке, що 7-ми річна дитина серед ночі сама звернулася до поліції із заявою, що батько вдома знову буянить. Та мати захищала чоловіка, казала що син все вигадав. І сторонні люди, по суті, більше переймалися долею хлопчика, ніж його власні батьки. Але безпечного місця, куди можна б було влаштувати дитину серед ночі, в громаді – немає.

Робота в групах: обговорення проблем у своїх громадах та обмін досвідом.

- Питання безпеки у таких випадках особливо важливо: є ситуації, коли на агресора можна вплинути, а є ситуації, коли просто рятуйся, біжи у чому є, бо буде біда, - поділилася пані Анжела. - Цього року на Херсонщині стався випадок, коли навіть поліцейський загинув. Тому що агресори бувають різними. Маємо розуміти – до кожного потрібен індивідуальний підхід, бо у кожної людини своя особиста реакція на ту чи іншу подію. Нас часто питають: чому людина, яка живе у насильстві, не йде з нього? Він її б’є, принижує, або вона його, вони постійно у тому «варяться», й… «варяться». Поки хтось з них не покалічив чи не забив до смерті «свою половинку». Хоча найпростіше було – розлучитися. Але не все так просто, бо домашнє насильство має так званий циклічний характер. На початку, коли люди знайомляться, хочуть подобатися один одному, чарують один одного, - це «цукерково-букетний» період, період медового місяця, романтизму. Сонце сяє, все добре – я це так називаю. Але потім починається реальне життя, у стосунках виникає певна напруга: спочатку у вигляді похмурих брів, наприклад, потім - ігнорування якихось прохань, тобто йде демонстрація, що людина чимось незадоволена. Напруга поступово посилюється, й стається «вибух». Цей вибух може проявлятися спочатку у різних формах психологічного насильства, - «ти дурепа/дурень, ледащо», чи щось таке. Людина, на яку спрямовано цей вибух, губиться, не розуміє, що відбувається? Бо сонце ж так сяяло яскраво, потім чомусь «з’явилися хмари», а тут взагалі стало зле. Після «вибуху», як правило, той, хто образив, просить пробачення, дарує якийсь подарунки, іноді після цього відбувається шалений секс. І цей період примирення певним чином приводить до стану «знов сонечко сяє». Людина, яка потрапила у цю вибухову ситуацію, думає собі: «Ну, ми ще погано знаємо один одного, це період притирання, період випробувань, а хто сказав, що буде легко…» І на етапі примирення все те, що відбувалося, – нівелюється. Але річ у тому, що після першого «легкого вибуху» - слідують інші, коротші у часі, але більш агресивні. На цьому етапі кривднику/ці вже легше маніпулювати жертвою, бо чималу роль грають стереотипи. Наприклад, «справжня жінка має бути гарною господинею, гарною матір'ю, доглянутою, прекрасною у сексуальних стосунках, ще й на роботі бути гарною фахівчинею, добре заробляти та все встигати». Оце – «прекрасна жінка, а якщо десь не впоралася, то – все: мінус, мінус, мінус». І що найстрашніше – людина, по відношенню якої відбувається насильство, - стає ще більше невпевненою у собі, й звинувачує себе у тому, що відбувається: «Це я не впоралася/вся, це я не встигаю, це у мене занадто великі очікування, це я не пристосована/ний до реального життя, це я погана/ний мати/батько»… Кривдники, якщо це справжнє домашнє насилля, а не разовий конфлікт, мають на меті постійно пригнічувати ту людину, яка поруч. Так вони самостверджуються. Їм «сонечко сяє» лише тоді, коли хтось рядом «підтоптаний». І як далі будуть розвиватися відносини, багато залежить від культури, особистостей кривдника та постраждалої особи. Буває, що настає момент, коли й жертва, й тиран вже не можуть жити один без одного. Це варіант «Стокгольмського синдрому», коли жертва захищає, відстоює свого кривдника. А іноді відбуваються «гойдалки» - коли насильник і жертва міняються місцями, й також продовжують жити у такому симбіозі.

Анжела Литвиненко: “Дуже важливо, як реагує на це суспільство”.

Та якщо дорослі із цим «граються» - то це їх вибір, усвідомлений, чи не усвідомлений, але це їх відповідальність – продовжує Анжела Литвиненко. А якщо поруч є дитина? Вона так чи інакше вимушена бути включеною у цей процес. Чує, як батьки сваряться, бачить всі їх розбірки/бійки. Дитина, яка є свідком домашнього насилля, згідно чинного законодавства, визнається постраждалою, й потребує допомоги. І в цій ситуації дуже важливо, як реагує на це суспільство. Зокрема, працівники дошкільних та шкільних закладів. Адже це ті, хто організовує процес колективного спілкування і може вчасно звернути увагу на модель негативної індивідуальної поведінки, яку дитина засвоїла у родині? На рівні садочку – вихователі, класу - класні керівники, на рівні закладу – адміністрація, а відповідальні особи – керівники.

- І якщо ми говоримо, звідки у школах «береться» така модель поведінки як булінг, або інші форми насилля, то треба розуміти, це – також дзеркальне зображення тих колективних відносин, які демонструються дітям у цьому закладі: насильство з боку адміністрації до колективу, чи навпаки, - пояснює тренерка. - Ми, дорослі, часто помилково вважаємо, що діти нічого не бачать. А вони дуже легко «зчитують», які стосунки між вчителями: де вони конкурують, де вчителя між собою в антагонізмі, до кого ставляться з повагою, а кого цькують, бо вони «трошки не такі». Якщо це є в школі на рівні дорослих, плюс аналогічний досвід вдома, - то булінгу у цьому закладі буде - «вище даху». Ми маємо це розуміти. І якщо хочемо організувати освітній процес без цих явищ, з кого маємо починати? Так. З адміністрації та вчителів.

Також пані Анжела поділилася різними способами, як допомогти дитині, яка була/є свідком чи безпосередньою жертвою домашнього насильства. Та як скорегувати її поведінку. Але підкреслила – така робота буде ефективною за умови, якщо немає насильницьких прикладів з боку персоналу закладів.

Учасники тренінгу ділилися власним досвідом у вирішенні складних питань.

Учасники тренінгу ділилися власним досвідом взаємодії чи непорозуміння з іншими структурами у вирішенні цих складних питань, обговорювали зміни у законодавстві, розповідали, з чим стикаються на практиці, та спільно шукали ефективні методи впливу.

Й поступово дійшли до найболючішої теми – як «достукатися» до покоління Z (покоління Google).

Цю частину тренінгу взяла на себе Олена Афанасьєва***.

Особливо бурхливе обговорення викликала тема “батьки й діти”. Якщо раніше було заведено говорити про розрив між поколіннями, то тепер все частіше згадують прірву. Але яка ця прірва? Й що з цим робити?

- Сучасні діти - це вже корінний народ віртуального світу, а ми там емігранти, які ще й губляться у ньому. Це так і є, - каже пані Олена. - Як би ми цьому не опиралися, але наш світ вже інший. Наразі часто говорять, що батьки перестають бути експертами у вихованні дітей. Якщо раніше вони були головним авторитетом, то тепер - Інтернет мережа. А батьки, зі свого боку, кажуть - це інше покоління, й - самоусуваються від виховання дітей. Але я згадую свій приклад з дитинства, коли Інтернету ще й у помині не було. Щось запитала у мами, а вона сказала, щоб пішла та прочитала про це у книжці. Я прочитала й… Краще б вона тоді своїм досвідом поділилася. Тож я і думаю тепер: чи зникає культура батьківства, чи переходить в іншу форму?

Олена Афанасьєва: “Дуже важливо зберегти довіру, привчати дитину дбати про себе та близьких у побуті, й бути для неї цікавими”.

Після цього провокаційного виступу розпочалася палка дискусія. Проте жодних заперечень не викликали такі меседжі: дуже важливо зберегти довіру, привчати дитину дбати про себе та близьких у побуті, й бути для неї цікавими. Якщо цього немає, і якщо щось трапиться з дитиною, - вона навряд чи звернеться за допомогою до психолога чи поліції, а піде, з ймовірністю 98%, - у мережу. А це дуже небезпечно. І якщо ми хочемо захистити дитину, треба йти за нею у віртуальний світ й підтримувати її там.

Інша небезпечна тенденція - кліпове мислення (за терміном ЮНЕСКО). Поколінню Z притаманні рання десоціалізація, ефект емоційної глухоти та функціональна неграмотність – тобто вміють писати, читати, рахувати, але не здатні досліджувати та аналізувати інформацію. Цьому вже навіть є медичний термін - цифрова деменція. Бо мозок через шквал інформації просто не встигає її обробляти, й нейрони, відповідальні за мислення - атрофуються.

- Ще у 2012 році, за статистикою, людина дивилася на картину у музеї 3,5 секунди. Буквально днями я знову почитала сучасне дослідження на цю тему, - було цікаво, що змінилося, бо наступила епоха Фейсбуку, Інстаграму, Телеграму, Тик Току. Так от, наразі людина дивиться на будь-яке зображення у середньому 1,2 секунди. І саме стільки у нас тепер часу, щоб встигнути передати наше повідомлення - пояснює Олена Афанасьєва.

Як боротися з кліповим мисленням. Фрагмент презентації тренерки Олени Афанасьєвої

Що з цим робити? - Бути креативнішими за соцмережі. Наприклад, робити такі пости, до яких елементарний набір “лайків” не підходить. Коли людина не розуміє, що вибрати - “подобається” чи “обурливо” - спочатку “впадає в ступор”, а потім починає думати. Чи “грати” на знайомих символах, використовувати зрозумілі всім до рефлексу звичні індикатори. Адже ще років сто тому на проїжджій частині поперечні білі смуги не робили, а тепер кожен, хто бачить “зебру” автоматично розуміє: тут дорогу можна переходити. І досягти того, щоб діти на рівні рефлексу розуміли, що є насильство, щоб знали - отут можна переходити, а тут - ні. Як це, майже на рівні рефлексу, вже формується у розвинених країнах - Фінляндії, Швеції, - зазначає Олена Афанасьєва.

І це - лише маленька частка тих обговорень, дискусій та напрацювань, які відбувалися впродовж тренінгу.

Керівниця проєкту Наталя Бімбірайте підбиває підсумки тренігу.

Аналізуючи дводенну роботу, керівниця проєкту Наталія Бімбірайте зазначила:

- Приємно вразила вмотивованість людей в громадах, їх небайдужість й повна зануреність в роботу. Хоча це дуже тяжка робота, особливо психологічно. Й тема тренінгу теж була нелегкою, але два дні відпрацювали “на одному диханні”, у дуже позитивній атмосфері. Всі в анкетах поставили тренеркам найвищі бали й написали, що їм дуже не вистачає заходів у такому форматі. Порадувала Генічеська громада - хочуть, щоб тренінги ми провели у них в громаді із залученням більшої кількості фахівців соціальної сфери. А представники освітньої сфери побажали, щоб аналогічний захід зробили для колективів шкіл у громадах. Тобто, така діяльність має попит. Й це також дуже надихає: наші зусилля - не даремні.

Про те, як проходив тренінг, можна ще подивитися у відеозвіті на сторінці проєкту «Шерифи для нових громад» у Фейсбук https://fb.watch/9DAN7566_Q/

Довідково.

* Дводенний тренінг «Посилення ефективності міжсекторального реагування та взаємодії у сфері запобігання та протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі» для представників Генічеської, Новотроїцької, Присиваської та Чаплинської територіальних громад Херсонської області проводився в рамках проєкту “Нові виклики - нові методи: як убезпечити дітей в територіальних громадах Херсонщини”, який реалізується благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за програмою малих грантів, яка адмініструється ІСАР Єднання в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки Європейського Союзу.

** Анжела Литвиненко - експертка-консультантка з протидії гендерно зумовленому насильству та насильству за ознакою статі; старша координаторка Фонду народонаселення ООН в Україні з питань гендерно зумовленого насильства; National Advisor on recovery coordination in Kherson oblast; координаторка проєкту ООН Жінки в Херсонській області; координаторка проєкту «Впровадження Національного механізму взаємодії суб’єктів, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми, в тому числі дітьми громадською організацією Херсонський обласний центр «Успішна жінка»; членкіня Ради Всеукраїнської Коаліції з протидії торгівлі людьми, експертка з питань управління та розвитку неприбуткових організацій.

*** Олена Афанасьєва - голова Центру культурного розвитку «Тотем» (Херсон), арт-директорка креативного простору Urban CAD, менеджерка проєктів, кураторка візуальної програми Dream Gogolfest., експертка у категорії «Візуальне мистецтво» Експертної Ради Премії Women In Arts (ООН Жінки та Український інститут), яка призначається жінкам за актуальні досягнення в українському мистецтві та подоланні ґендерних стереотипів та усунення нерівності.

Фото Наталі Бімбірайте, Юлії Ситник