Херсонську майстриню та гідесу Інну Микуцьку і до повномасштабної війни добре знали не лише в Херсоні. А тепер, завдяки «Хронікам вишиванки», які волелюбна жінка вела впродовж усієї окупації, про неї та про те, як насправді  почувалися херсонці, тимчасово вимушені жити в «руському мірі», дізнаються все більше й більше людей. Пані Інна не тільки присвячувала весь свій «вимушено вільний» час вишиванню — вона фіксувала всі події у Фейсбуці, де описувала власне існування,  розповідала про домашню улюбленицю — руду Кошу, ділилася подробицями життя окупованого міста.

«Хроніки вишиванки» виникли спонтанно. З початком війни дуже багато людей телефонували Інні з питаннями, чи все в неї гаразд, що в місті відбувається. Часом повідомлення надходили вночі, це викликало тривогу, якої не позбудешся, доки не переглянеш повідомлення. Зранку вона намагалася відповісти всім, і це займало дуже багато часу.

«І тоді  вирішила писати невеличкий особистий щоденник: що відбувається вдома, у родині, з моєю рудою кицькою. Не думала, що він буде такий популярний. Якось пропустила кілька днів, і народ почав «стукати», «гукати»: «А де ти? Ми хвилюємося, коли не бачимо допису». Саме за допомогою моїх друзів і народився той щоденник»,  — розповідає мисткиня.

Цей щоденник спочатку став яскравим внеском Інни у виставку «Херсон inside/outside», створену херсонськими митцями «Майстерні Артивізму», з якою встигли познайомитися у Львові, Вінниці, Одесі та Києві. Потім її дописи вилилися в окремий онлайн-проєкт «ХЕРСОН: Хроніки вишиванки — хроніки культурного спротиву» (щоденник окупації з ілюстраціями) та виставку, яка в січні експонувалася у Львові та має амбіції подорожувати світом. Для цього проєкту Центр культурного розвитку «Тотем» запропонував херсонським митцям, які сьогодні розкидані по Україні та всьому світу, проілюстрували кожен пост, кожен день життя українки в окупації — так «Хроніки вишиванки» Інни Микуцької стали ще одним об’єднавчим елементом для херсонської культурної спільноти, до роботи долучилися чотири десятки художників і художниць.

Символічно, що в окупації Інна Микуцька зробила три вишиванки, і на виставці "Хроніки вишиванки" у Львові креативних сорочок-ілюстрацій було теж три.

Моторошний страх

Передчуттям війни було просякнуто повітря, але Інна Микуцька до останнього не вірила, що у XXI столітті, у самісінькій середині Європи, війна  можлива. Вона продовжувала жити своїм звичайним мирним життям, домовлялася про зустрічі, планувала екскурсії. 25 лютого мав розпочатися триденний туристичний тур, але замість цього — вранці 24-го вибухи й телефонний дзвінок від доньки: “Мама це, мабуть, війна...”

“Я не вірила, — згадує жінка. — Клубок у горлі, що робити? І був страх, моторошний страх. Не за себе — за дітей, які не встигли пожити, за матір, якій 75 років, а вона зустрічає свою старість у війні”.

Виїхати з окупації пані Інна могла, але її донька принципово вирішила залишитися, бо вважала, що “жодна скотиняка не вижене її зі свого дому”. Рятуватися, залишивши в Херсоні найрідніших, майстриня не стала. Вирішили: або виїжджають усією родиною, або не їде ніхто. І дочекалися визволення Херсона вони теж усією родиною.

Тіло не випускало з хати

А тоді, у перші дні, Інна зовсім не виходила з дому через панічні атаки. Була ілюзія безпеки лише у своїй однокімнатній квартирі на 6-му поверсі:

“Я не могла вийти не те що на площу Свободи — навіть із хати не могла. Розум каже, що мені  нічого не загрожує: ну, війна, стріляють. А от тіло реагує інакше. До сходів доходиш, а в тебе мокрий піт, тремтять руки, і  розумієш, що не зможеш зробити й кроку вниз. І повертаєшся. Тоді страх оселився в моїй душі надовго. А ті люди, які мали мужність вийти на спротив під бронетранспортери, — для мене вони неймовірні. Оті багатотисячні мітинги я дивилася в інтернеті, там було багато моїх друзів, дуже багато, і я жалкувала, що не можу бути з ними. Тобто, душею я була там, а тіло не випускало з хати”.

На щастя, поруч завжди були діти, які зрозуміли стан матусі, приносили їжу в часи, коли зникли в продажу продукти та медикаменти, стояли в чергах за хлібом, за ліками. За два тижні вони потроху почали виводити жінку на вулицю.

Символічні вишиванки

В окупації, за вимушеної бездіяльності, майстриня намагалася завантажити себе роботою  і розпочала здійснювати  давню мрію — вишити сорочку. Ця вишиванка непроста — свого часу пані Інну вразила картина Михайла Брянського “Портрет дівчини у вишиваній сукні” з колекції Херсонського художнього музею. Тонко прописаний майстром візерунок вбрання так і вабив “зняти” малюнок, тож ще задовго до окупації майстриня адаптувала його під “хрестик” і мріяла, як позуватиме у вишиванці біля цієї картини...

Картина Михайла Брянського “Портрет дівчини у вишиваній сукні” з колекції Херсонського художнього музею (нині викрадена окупантами) та Вишиванка Перемоги Інни Микуцької в роботі

Коли ця мрія здійсниться, сказати зараз ніхто не береться. Вишиванка готова — і не просто готова, вона для багатьох херсонців, які стежили за “Хроніками” Інни, втілилась у символічну Вишиванку Перемоги. Проблема в іншому: перед втечею з Херсона окупанти розграбували музеї, майже все зібрання художнього музею, найцінніші картини – вивезені. Немає і “Портрету дівчини у вишиваній сукні”, де він – наразі невідомо. Найболючіше, що це пограбування відбувалося на очах Інни Микуцької.

На відміну від цієї класичної червоно-синьої Вишиванки Перемоги її Вишиванка Визволення вийшла дуже радісною — майстрині захотілося чогось яскравого, веселого, весняного або навіть літнього. Вона знайшла візерунок старовинної закарпатської або прикарпатської сорочки, вишитої низинкою та теж переробила його під хрестик. Але виникла проблема: ниток не було, а майже всі непродуктові магазини в окупованому місті не працювали. Допомогла дочка Олександра, вона знайшла крамницю, домовилась із продавчинями, ті відчинили магазин, тож назбирати й купити ниток вдалося. Правда, не всіх вистачало, і потім була ціла епопея: жовті докуповували, чорні передала подружка. Майстриня-перфекціоністка каже, що прискіпливе око може вловити різницю тонів, але хіба це зараз важливо?! Після деокупації Херсона на всі важливі заходи Інна одягає Вишиванку Визволення, а Вишиванка Перемоги ще чекає свого часу.

Інна Микуцька у Вишиванці Визволення на відкритті виставки у Львові

День за днем, стібок за стібком... Три вишиванки, рушник... Були дні, коли вишивалося по 8-12 годин, а були й такі, коли й жодного хрестика…

«Вишиванка — це код, — впевнена Інна Микуцька, — і робити її потрібно в гарному настрої. А якщо в тебе під балконом катаються орки, не завжди настрій гарний, це не спонукає до роботи».

Небезпечне сусідство

Неподалік житла пані Інни розташовані два заводи, напівпровідниковий і карданних валів, де ворог облаштував ремонтні бази. Росіяни жили на заводі, а купувати їжу та сигарети  ходили в магазин біля будинку Інни. Продавчині їх боялися, працювали по двоє, але проросійський власник наказав їм виходити на роботу по одній, бо “тут поруч хлопці, вони вас захистять, усе буде нормально”. Майстриня ж розуміла ціну цієї “охорони”, адже спостерігала за солдатами з балкона й бачила, як їм привозили алкоголь та наркотики.

Кожна зустріч із балакучими окупантами була небезпечною, бо гостра на язик жінка не звикла мовчати. Якось у червні зайшли в магазин двоє — бурят і дагестанець. Спочатку вони ховали обличчя під балаклавами, а потім перестали. Слово за слово, жінка порадила їм їхати додому. У відповідь бурят повернувся і сказав: “А я тут вдома. Якщо вам щось не подобається, можете їхати самі”.

“Мене покорчило, бурят розказує мені, що мені в моєму місті, у моїй країні робити, — продовжила   Інна Микуцька. — Я спитала, чи вміє він плавати, він відповів, що ні. “Саме час навчитися, — порадила я, — бо тікати вам прийдеться через Дніпро, і я вважаю, що ваші командири вас не заберуть. Вчиться плавати, хлопці”. Він посміявся. Не знаю, що з ним сталося, чи навчився він плавати, чи потонув як багато.

Потім вона вступила у перепалку з їхнім командиром, після якої продавчині порадили жінці перш ніж йти до магазину, виглядати, щоби росіян поблизу не було. Та найогиднішим був час, коли окупанти почали готуватися до святкування 9 Травня. Інна згадує:

“Коли почали розвішувати по нашому місту червоні радянські прапори й оте своє трикольорове ганчір’я, так було противно на це дивитися, не хотілося виходити з дому, не хотілося все це бачити й не було розуміння того, як людина свідомо у XXI столітті може хотіти добровільно жити в цій тюрмі”.

Дописи з “Хронік вишиванки”

Зміна житла та фото окупованого міста

В один момент Інна полишила свою домівку та переїхала у квартиру подруги, яка виїхала з Херсона.

“Особливої небезпеки для мене не було, — розповідає майстриня, — але декілька разів мені пропонували вийти на роботу в театр або на телебачення. Я не хотіла співпрацювати, і дуже неприємно було почути ці пропозиції від людей, яких знала дуже багато років і які знали мою позицію. До того ж наші військові рекомендували людям, які живуть у таких небезпечних районах, як я, змінити житло, бо було невідомо, чи є там замінування, чи є там боєкомплект. Тоді ми прийняли рішення, за дві години зібралися і діти мене перевезли”.

Херсон під час окупації. Фото Інни Микуцької

Однією з частин “Хронік вишиванки” стали фотографії Херсона. Більшість з них  зроблені вже після зміни житла. Насправді одразу після того, як Інна подолала свої панічні атаки, вона почала ходити по місту і фотографувати — не для себе, для людей, які виїхали, але сумували за домівкою і хотіли бачити, яким став Херсон. Але світлини історичного центру зроблені саме під час “квартирування” у подруги в районі річкового порту.

“Я знімала саме архітектуру й не робила фотографій, на яких присутні люди — розповідає Інна. — Це було небезпечно, ми не знаємо, хто ті люди, які сидять у кав’ярнях на Суворова. Там було дуже багато вчительок, які приїхали навчати наших дітей історії та російської мови. Було дуже багато пропагандистів, які приїхали готувати референдум, і вони були дуже агресивними”.

Прапор із собою

Та попри розуміння небезпеки почуття самозбереження спрацьовувало не завжди. Якось, коли Вишиванка Перемоги була вже вишита, майстрині захотілося допомогти ботанічному саду, а заодно зробити красиві світлини зі щойно вишитою сорочкою. Вона попросила дітей купити для тварин їжу, сама ж кинула вишиванку в рюкзак, де лежав триметровий прапор України, і родиною поїхали до ботанічного саду.

Вчора зустрічалася із прекрасним. З природою... Учора бачилася зі степом... Учора вигуляла вишиванку. Правда, гуляла вона більшу частину дороги на дні сумки. Такі часи… (“Хроніки вишиванки” Інни Микуцької)

Тварин погодували, фотосесію в сорочці зробили (відійшли трохи далі, щоби не потрапити на очі тих, хто підтримав “нову владу”), а коли поїхали назад, натрапили на патруль.

“Пост з’явився там, де його ніколи не було. Я думала помру від страху:  у моєму рюкзаку — триметровий прапор і вишиванка. Мої діти були з міцними нервами, усе минулося, але горілки мені тоді дуже хотілося випити, бо що могло статися, де ми всі були б, якщо знайшли б у мами в сумці прапор та вишиванку”.

Три прізвища

Інна вважає:  від багатьох неприємностей її врятувала плутанина з прізвищами, тому вона не хвилювалася, що її знайдуть. Микуцька — це прізвище її дідуся, під ним вона відома в Херсоні як екскурсовод і майстриня, під ним веде свою сторінку у Фейсбуці. В паспорті записано інше прізвище, і мало хто його знає. До речі, вона хотіла офіційно змінити його, але війна не дала, і так вийшло на краще. А роботи на виставці «Херсон inside/outside» були представлені під третім:

“Прізвище не вказано, бо я була в окупації, у Херсоні, inside. Не можна було розмістити мої роботи під моїм ім’ям. І я взяла ім’я моєї бабусі з її дівочим прізвищем Ганна Знахаренко — це моя бабуся по материнській лінії. Не хотілося брати ім’я з неба — хотілося родинного коріння”.

На виставці «Херсон inside/outside» шпалера зі світлинами та текстами з “Хронік вишиванки” Інни Микуцької завжди привертала особливу увагу відвідувачів. Львів, вересень 2022. Фото «Майстерня Артивізму»

Частина артспільноти

Те, що щоденник Інни став частиною мистецької виставки, зовсім не випадково. Інна довго співпрацювала з кураторкою виставок Оленою Афанасьєвою, з посмішкою згадує поїздку на пленер, де всі малювали башту Вітовта, а вона вишивала хрестиком — тоді ще жартували про “вишивання хрестиком із натури”. Після окупації міста майстриня стала однією з учасниць “п’ятничних зумів”, коли херсонська арттусовка збиралася в зумі, щоби підтримати одне одного. Коли ж Олена спитала дозволу використовувати фотографії та щоденник у виставковому проєкті, Інна одразу дала згоду, бо їй і самій це було цікаво. Єдиною умовою було використання псевдо (бо Херсон на той час ще був окупований), далі вже разом підбирали світлини.

Інна Микуцька та Олена Афанасьєва на відкритті виставки “Хроніки вишиванки” у Львові, Detenpyla gallery, січень 2023. Фото Гараж 127.

Олена Афанасьєва називає справжніми героями тих, хто продовжував творити  в тимчасовій окупації, і серед цих митців — Інна Микуцька, враженнями про яку кураторка не могла не поділитися:

З Інною Микуцькою була трохи знайома раніше (не хочеться казати «до війни», бо познайомилися ми якраз між 2014-м і 2022-м). — розповідає пані Олена. — Одразу побачила, яка вона позитивна, відкрита, енергійна. Людина повна життя. Люблю таких – від них підзаряджаєшся, як від генератора. Але для мене вона по-справжньому відкрилася саме під час окупації, саме завдяки її «Хронікам вишиванки». Спочатку почала стежити за її хроніками, хотіла знати не тільки з новин, що відбувається в Херсоні. А потім відчула: у цих простих і щирих дописах, у їхній ритмічній наполегливості, у їхній монохромній різнобарвності відображається сама суть окупації – те, як почуває себе людина, позбавлена волі. А Інна – дуже волелюбна. Завдяки тому, що з її «Хронік вишиванки» ми вирішили створити онлайн-проєкт і виставку, мені пощастило познайомитися з нею ближче. Власне, тепер можу назвати її подругою. Так от: коли ми жили у Львові (робили виставку), то прокидалися вранці ще затемно, варили каву, розмовляли – і я була вражена, наскільки професійно вона підходить до своєї роботи гіда, як глибоко копає історію і як вміє її адаптувати для людей. Про Кінбурн може розповідати годинами, я стільки від неї дізналася! А ще в неї дуже класне почуття гумору.

Мова – це зброя

За те, що майстриня веде свій щоденник російською, її то відверто засуджували, то пропонували допомогу в переналаштуванні профілю українською, була і хвиля хейту за мову. Але свою принципову позицію Інна, яка сама чудово спілкується українською та вважає державну мову надзвичайно красивою, пояснює дуже просто:

“Я хотіла, щоби ці хроніки читали більше людей. На жаль, у Європі українською мовою не володіють, у радянські часи було популярно та модно вивчати російську. Ті, хто багато років тому поїхав із країни під назвою СРСР, теж говорять російською. Мені дуже важливо було, аби мене почули, тим більше, що мене читали й в країні, з якою ми зараз воюємо. Можна сказати, що є перекладачі, що можна було б загуглити та перекласти текст, але той факт, що я пишу російською,  демонструє, що ми живемо в демократичній країні, і за мовне питання ані мене особисто, ані загалом російськомовних українців ніхто не пригнічував. Екскурсії я водила і українською мовою, і російською, за бажанням групи”.

До речі, коли пані Інні не хотілося спілкувалися з російськими пропагандистами або завезеними вчительками, вона переходила на українську й удавала, що геть їх не розуміє. Бо мова – це зброя.

“Я вільна!”

Десь 6-го листопада в Херсоні зникли і світло, і зв'язок, і водопостачання. Нічого не було. Щоб дізнатися якісь новини, їхали на високий берег Дніпра, де пробивався  сигнал. У день звільнення Херсона Інна з дітьми зранку вирушили саме туди. Повертаючись, на перехресті Ушакова та Перекопської побачили не російську машину і хлопців із жовтими стрічками на рукавах, а не з білими, як у росіян. Інна горлала на всю машину: “Наші!” Маму зупинили діти, побоюючись, що це може бути провокація, тож не треба так радісно кричати. А й справді, росіяни ж на будь-яку підлість здатні.

Діти відвезли матусю додому, а згодом  повернулися з підтвердженням, що Херсон справді звільнили, що в місті наші. Першою фразою доньки було: “Нарешті я не буду хвилюватися за те, що тебе за твої дописи заберуть на підвал”.

На площу Свободи  Інна потрапила наступного дня. Але спочатку поїхала на свою квартиру забрати захований величезний український прапор, який вона завжди брала на екскурсії, і розгорнула його вже на площі Свободи.

“Головне, що ми вільні! Чекаємо на лівий берег і всю Україну!” (Фейсбук Інни Микуцької)

“Я чекала цього моменту, дуже довго — коли я зможу вдягти сорочку, цю сорочку, перемоги, коли я зможу розгорнути наш прапор, не боячись, що за мною завтра прийдуть, коли я зможу на все горло кричати: “Я вільна! Ми вільні!!!” Ми переможемо. Віра в перемогу тримала мене всю окупацію, віра в перемогу тримає мене зараз, усе буде добре”.

Цей вивезений із Херсона український прапор, який Інна Микуцька разом зі своєю мамою розгорнули в галереї благодійного фонду «Майбутнє» (Одеса), де експонувалася виставка «Херсон inside/outside», був частиною кожної її екскурсї.

Одеса лікує поранену душу

Вибух ворожого снаряду поблизу будинку дітей змусив усю родину виїхати з Херсона вже після деокупації — вирушили до Одеси. Питання з житлом вирішували по дорозі. Попри те, що друзів в Одесі Інна має чимало, вийшло так, що житло їй запропонувала людина, яка була на екскурсії в Херсоні один-єдиний раз, три роки тому.

Однозначно визначитися з планами щодо повернення до Херсона, сплюндрованого окупантами та колаборантами, пані Інна вагається, і сьогодні шалька терезів цього рішення схиляється на бік “ні”. На додачу зізнається, що навряд чи зможе водити екскурсії рідним містом:

“На жаль, у Херсоні виявилося  багато людей, які підтримали окупацію. Уявіть: ходити вулицями міста, де ти пробув в окупації 9 місяців, зустрічатися поглядами з цими людьми... Я дуже емоційна, я ж не змовчу. В деяких історичних будівлях були катівні, і я знаю, що вони там були. У деяких із них, були мої друзі, і я знаю, що вони там були. На щастя, вони живі, але те, що вони там зазнали, неможливо  передати словами. Це якийсь травматичний момент, може колись настане час, і я зможу повернутися”.

“Хроніки вишиванки” тривають

Зараз мисткиня вишиває в зелених кольорах сорочку для дочки на полотні, яке придбала ще в окупації. Тоді неможливо було купити гарних ниток, тканина була, але за космічними цінами. І вкрай неприємно, коли перед тобою постає питання: чи купити шматок тканини, чи якоїсь ковбаси поїсти.

Якось вони знайшли два домотканих полотна, і попри економність та розсудливість мами (на одну багато, на дві не вистачить), дочка наступного дня, трішечки заробивши грошей, купила обидва відрізи. Ці два шматки тканини пролежали аж до Одеси. Інна знайшла вже і візерунок, як на сорочці з Київщини, але потрібних ниток не було — і знову допомогла приятелька, на Фейсбуці знайшла нитки для цієї сорочки в Києві, трохи не того кольору, як в оригіналі, але все ж підібрала. За першої ж нагоди після визволення передала їх майстрині, але вишивання почалося лише в Одесі.

“Хроніки одеської вишиванки… Усе, що я задумала, вишито... Повернуся зі Львова, почну збирати манжети та комір, робити "пухлики" й потім саму сорочку. Встигла все вишити до від'їзду. Піду перевірю речі в рюкзаку... Попереду дорога, зустрічі з друзями, виставка… (Фейсбук Інни Микуцької)

Зараз сорочка повністю вишита, збирає її Інна вручну — так, як робили наші прабабусі, це дуже кропітка робота. І про все це, майстрині продовжує писати.

Щоденник окупації закінчений, але війна ще триває, і разом із нею – “Хроніки вишиванки”

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.