Петро Чупрун про уроки херсонської тероборони
27 — 03 — 2023
/Херсон
662
Лариса Жарких
Лариса Жарких
Автор
всі статті автора

До широкомасштабного вторгнення Петро Чупрун працював звичайним вчителем — у школі №30, викладав інформатику і вів гурток робототехніки та програмування. Зі студентських років Петро займався волонтерською діяльністю: реалізовував проєкти неформальної освіти з херсонською молодіжною ініціативною групою «Кип'яток», волонтерив на різних заходах і фестивалях, з командою руху «Будуємо Україну Разом» брав участь у створенні молодіжного простору «Молодіжка» на базі бібліотеки-філії №3.

Він зовсім не мав бойового досвіду, усі навички користування зброєю обмежувалися відстріляним десятком набоїв на уроці «Захисту Вітчизни». Але в перший день вторгнення Петро записався в тероборону та намагався захищати рідне місто. Таке рішення не було імпульсивним, на світогляд чоловіка дуже вплинули зустрічі під час перебування у БУРтаборі Світлодарськ.

«Ми були з екскурсіями на базах Правого сектору в Авдіївці, у музеї сучасної російсько-української війни, де нам розповіли про перебіг подій 2014-2021 років, — розповідає Петро. — Ми поспілкувалися з хлопцями та дівчатами, добровольцями, які захищали нас на той час. Війна в нас, на жаль, триває з 2014 року, а не з 2022».

Добровольці

У військкоматі 24 лютого він був вже об 11-й годині. Зранку намагався розібратися в подіях і зрозумів, що ситуація критична, що не вийде російський наступ легко відбити. Вчинив так, як вирішив для себе вже давно.

Біля входу до військкомату стояла жменька людей. Петро спочатку злякався, що не буде кому захищати Херсон, але, зайшовши всередину, побачив багато добровольців. Вони очікували у внутрішньому дворі, а багатьох уже відпустили додому збирати речі. Його також записали, дали дві години на збори. Петро повідомив рідним і друзям, що став тероборонівцем, зібрав речі та повернувся до військкомату.

Тут уже зібралося десь 300 чоловіків, до 15.00 чекали розподілу на роти, поступово прибували інші. Потім усі сіли в автобуси та вирушили на позиції в села Молодіжне і Наддніпрянське.

Перший вихід

Близько 15.30 Петро з іншими добровольцями приїхав на місце, почалося нове розподілення на групи, роти, взводи, бо попередні списки десь втратили. Це не дивно, адже палили документи часто, знищували їх і на території військкомату. Усі хотіли зрозуміти, що треба робити. Вчорашній вчитель, як і більшість, не мав бойового досвіду, та й жодних навчань не проходили. Їм видали по 2 магазини набоїв. Шоломів і бронежилетів взагалі не було.

Перший день повномасштабного вторгнення завершується. Фото Петра Чупруна.

Першу роту відправили до Антонівки (пізніше із соцмереж Петро дізнався, що вони встигли взяти участь у бойових діях). А він потрапив до другої роти, вона близько 18 години висунулася також до Антонівського мосту. Про те, що було далі, захисник розповідає так:

«Висадили нас на трасі, йшли через поле. Були мінометні прильоти, але доволі далеко. Метрів за 500 від нас обстрілювали Антонівку з градів і, можливо, мінометів. Приблизно в цей час підірвали газопровід — був дуже потужний вибух і вогняний стовп. Потім літак випустив ракету, десь метрів за 30-50 перед нами вибухнуло. Згодом зустрілися з силами оборони, нам сказали, що Антонівський міст ми вже не тримаємо, відступаємо. Ми розвернулися та почали повертатися до місця дислокації. Йшли довго, поки приїхав автобус, довелося полазити по кущах, полях і багнюці, але нічого критичного з нашою групою не сталося. Усі вціліли. Тільки втомилися, бо були з особистими речами – дорожніми сумками, рюкзаками, автоматами».

З першого «недобойового» виходу вони повернулися в Наддніпрянське. Намагалися облаштуватися в неопалюваному приміщенні. Новоспеченим воїнам привезли їжу та набої, потім їх почали заново розподіляти по ротах, взводах, визначати командирів. Позасинали на бетонній підлозі десь о 4.30 ранку, а о шостій – підйом і нове завдання.

Вижити, розпорошитися та сховатися

На ранок 25 лютого потрібно було біля Дар’ївського мосту з тилу прикривати 59-ту бригаду, яка мала прямувати до Нової  Каховки. Тероборонівці зробили укриття, розділилися на 2 групи й чекали до 12 години дня. Але не дочекалися ані росіян, ані наших. Була оголошена одна-єдина бойова готовність, але виявилося, що зреагували на звичайний автобус. Наступна команда – повертатися.

Біля  автобуса дізналися, що росіяни виявили наші позиції, тож треба швидко відступати. Поїхали не в Наддніпрянське, а в Молодіжне, у другий штаб. Слідом їхав якийсь чоловік у цивільному і наказував здати зброю. Виявилося, то був працівник військкомату, і вже на місці їм таки довелося здати зброю. Але Петро про всяк випадок заховав пачку набоїв — навіщо, і сам не знав, просто це було останньою краплею надії.

Від ротного дізналися, що Херсон здали й на цьому оборона завершена, що якісь три головні особи, відповідальні за оборону Херсона, переодяглися в цивільне та втекли.  Тож нове завдання — вижити, розпорошитися та зачаїтися.

«Відчуття ці не описати, коли ти, по суті, без бою здаєш усе, не захищаючись, ще й маєш ховатися, щоби, принаймні, вціліти», — згадує Петро Чупрун.

Вони розділилися і попрямували в бік Херсона. Дорогою зустріли БТР із воїнами ЗСУ, від них і дізналися, що Херсон поки наш, але через Антонівський міст росіяни, можливо, уже переходять. Десь біля Зеленівки їх підібрав один тероборонівець, у його машину влізло восьмеро, поїхали до обласного центру комплектування, сподівалися, їм там щось повідомлять.

Тероборонівець Петро Чупрун. 27 лютого 2023 р.

Але в центрі не застали нікого. З часом з’явилися підполковник і майор, які почали щось організовувати. Дали хлопцям час сходити додому, зібрати речі заново (бо майже все залишилося в Наддніпрянському). Документи Петра також залишилися десь там, але тоді ця пропажа його не дуже хвилювала, більше за неї він переживав під час окупації, бо припускав, що за тими документами росіяни можуть його знайти.

Близько восьмої вечора 25 лютого тероборонівці знову повернулися до військкомату. Планували висуватися того ж вечора, але через нестачу людей перенесли все на ранок. Більшість залишилися тут і ночувати — не було сенсу втрачати час на дорогу. Організували нічне чергування для контролю території, яка проглядається з вікон.

Набір припинили, немає зброї

О 6 ранку 26 лютого добровольців зібралося близько сотні, їм знову видали зброю, заново почали ділити на роти, взводи, визначати командирів. Хтось намагався пояснити, як користуватися турнікетом, який був лише в 10 аптечках на 100 людей, чи як використовувати мокрий матрац, щоби захищатися від куль. Сам Петро почав у соцмережах кидати кличі, що їм потрібні медикаменти, їжа, вода. Вийшов на зв’язок друг зі своїм товаришем-волонтером, привезли плитоноски та іншу амуніцію. Згодом усіх відправили на нову позицію, у новий штаб — школу-інтернат №2 на вулиці Кулика, там на доволі великій території розмістилося чимало людей. Взвод, у який потрапив Петро, був взводом оперативного реагування. Вони займалися охороною місцевого штабу, патрулювали територію.

«Тоді підходило багато добровольців, питали, чим можна допомогти, — згадує воїн. — Їм казали: усе, набір припинили, просто немає зброї».

Петро Чупрун впевнений, що захисників міста було б більше, якби було відповідне забезпечення. Максимум — 400 одиниць автоматів Калашникова, кілька РПГ «Муха» і один кулемет — це була вся зброя на всю оборону Херсона. По суті, не було ані амуніції, ані гранат — лише в кількох одиницях. 27 лютого видавали бронежилети та аптечки, на всю роту - 10 бронежилетів і 10 шоломів. Але Петру тоді нічого не дісталося, бо він вирішив бути ротним медиком і в той час проходив навчання.

Арсенал тероборонівця Чупруна. 27 лютого 2022 р.

А хлопці почали бунтувати, казати, що в Херсоні працює муніципальна варта, а вони тут нічого не роблять, хоча мають зброю. Командир тероборони переконував їх, що проти російської техніки вони безсилі; що сидячи тут, відтягуватимуть ворожі сили від Миколаєва. росіяни, не знаючи наших ресурсів, братимуть Херсон у кільце повільно, і миколаївці зможуть у цей час організувати оборону.

28 лютого тероборонівці дізналися, що місто взяли в кільце. Цього ж дня з Петром вийшли на зв’язок волонтери, які намагалися організувати доставлення радіостанцій, радіоретрансляторів, бронежилетів. Встигли тільки сформувати запит, бо зранку 1 березня, дізнавшись, що ворог намагається зайти в Херсон, тероборонівці виїхали на різні точки...

Бій біля «Фабрики» 1 березня

У кожної роти була своя зона відповідальності. Рота Петра зайняла оборону біля «Епіцентру». Десь опівдні їм дали команду переміститися до ТРЦ «Фабрика», бо там почнуться бойові дії й, начебто, приготували якісь позиції. Те, що побачили тероборонівці, позиціями назвати було важко: два окопи глибиною 30 см, виритих у щебені, якісь сякі-такі укриття і коктейлі Молотова під деревами — у ящиках або на землі.

Петро Чупрун на позиціях біля «Фабрики». 1 березня 2022 р.

За пів години оголосили бойову готовність, бо в поле зору потрапила ворожа техніка. Ще через кілька хвилин повідомили: дуже потужної техніки йде настільки багато, що захисники нічого не зможуть зробити — максимум, один БТР вдасться підбити, не більше. Командир знову дав наказ відступати та ховати все, що ідентифікує бійців як ЗСУ та тероборону — зброю, аптечки, амуніцію, набої. Головним завданням для підлеглих визначив – вижити. Але Петро Чупрун з дозволу командира зброю залишив, так само вчинили ще двоє — друг Петра і ще один хлопець із їхньої роти.

Вони втрьох почали рухатися до центру міста, у цей час росіяни відкрили вогонь із танків, всюди пролітали снаряди. Наступні події Петро згадує так:

«Можливо, у цей час влучили у «Фабрику», але ми цього не чули. Снаряди летіли над нами в бік міста, але чи десь щось влучило, чути не було. Лише потім почули два артилерійські прильоти в Таврійський мікрорайон».

Прямуючи до оселі Петра на інший кінець міста, вони петляли дворами, попереджаючи дорогою людей про небезпеку, казали, щоби ховалися по домівках і в жодному випадку не виходили на вулицю. Проходячи повз лікарню, від медсестри дізналися, що привезли пораненого — так і не зрозуміли, чи це росіянин, чи наш.

Петро залишився у своїй квартирі разом із другом. У помешканні позатуляли вікна, познімали всю амуніцію, поводили себе якомога тихіше, щоби не привертати увагу сусідів — з одним зустрілися при вході, відповіли на його запитання, чому ми відступили, почули від нього матюки в бік росіян, але тоді навіть його доводилося остерігатися. А що вчинять інші, які раніше бачили сусіда зі зброєю, якщо почують, що у квартирі хтось є?

Кілька днів вони моніторили новини та спілкувалися в чатах, намагаючись зрозуміти, що де і як відбувається, де росіяни. Пізніше виявилося, та колона техніки, яка рухалася з Бериславського шосе, близько двох годин проїжджала через Херсон. Частина попрямувала в річпорт, частина розділилася по інших напрямках. Зрозуміли, що біля «Фабрики» жодних шансів точно не було.

Під вечір Петро зв’язався зі своїм командиром взводу, той розповів, що він із двома бійцями залишився там на місці, вони втрьох прийняли бій, підбили російський Камаз біля «Фабрики», і, можливо, навіть вбили одного ворога — хтось впав із БТРа, коли вони по ньому стріляли. Потім, зрозумівши, що скоро їх самих розстріляють із кулемета, відступили. Намагаючись зупинити на деякий час пересування техніки, вони виграли трошки більше часу, щоби вимушені відступати тероборонівці встигли сховатися.

Про загибель захисників Бузкового парку дізнався вже пізніше. Вони були такими самими тероборонівцями, як і він, тільки з іншої роти. Хлопці героїчно загинули, захищаючи місто, по суті, беззбройними.

Уроки

Петро Чупрун вважає, що проблеми з теробороною були однакові всюди: наказ про її утворення підписали за 2-3 тижні до повномасштабного вторгнення, і люди тренування не пройшли. Але Херсонщина опинилася у найкритичнішій ситуації, бо ворогу вдалося дуже швидко зі значною кількістю техніки та живої сили просунутися з Криму вглиб області без значного спротиву.

«Тероборона не була підготовлена і почала формуватися менше, ніж за тиждень до повномасштабного вторгнення, — розповідає Петро. — Якби людей до цього організували давно (перший проєкт територіальної оборони, про який я знав, був сформований у 2016-17 роках, я, до речі, також туди вступав, але він дуже швидко «загнувся»); якби реально розподілили хлопців і дівчат за спеціальностями, навчили кожного своєї справи, як планувалося; якби була готова до територіальної оборони амуніція, зброя, засоби протитанкового ураження, це все відповідно використовувалось би; якби були побудовані лінії оборони біля Херсона, Олешок, інших населених пунктів... А так росіяни просто зайшли без жодного спротиву і відповідно вчинили те, що вони вчинили — окупацію, звірства, мародерства».

Також Петро наголошує на завданнях, які має виконувати територіальна оборона: певне підкріплення загальних, більш компетентних сил оборони, мають бути визначені тактика і стратегія. Але на практиці виявилося, що половина не знала, як тримати автомат. Чи буде «робота над помилками», вчитель-воїн спрогнозувати не береться, але сподівається на це:

«Треба дочекатися перемоги. Потім дивитися, чи будуть проводитись якісь більш реальні дії для посилення територіальної оборони, розширення  оборонного комплексу, його потужностей, щоби вистачало забезпечення на всі збройні сили, в тому числі на територіальну оборону. Можливо, сформуються на постійній основі якісь люди, які будуть готові в критичний момент з цивільних стати одразу військовими, проходячи регулярно якісь навчання».

Було важко не брати участі в мітингах

В окупації Петро провів 2,5 місяці. Вибратися з міста пішки, та ще й без документів, шансу точно не було. Вирішив не привертати до себе зайвої уваги, повернувся до роботи (тоді ще були вимушені канікули) і дистанційно завершив з дітьми навчальний рік. Згодом директорка його «тридцятки» оксана барнаш виявилася зрадницею, але, на щастя, багато колег не стали працювати за російськими стандартами.

За час окупації Петро встиг дати кілька інтерв’ю українським та іноземним виданням, робив для них фотографії міста. Також кілька разів фіксував на відео для ЗСУ позиції росіян у місті. У мітингах участі не брав, бо якщо спіймають і з’ясують, що був у теробороні, то  буде непереливки.

«Якби я не був у теробороні, — зізнається чоловік, — то пішов би на мітинги. Було важко не брати в них участь, бо для цивільних це був єдиний спосіб показати неприйняття росіян, руського міра та їхнього домінування на цій території. Я дуже вдячний херсонцям, які виходили на мітинги, показували, що Україна незалежна держава, що Херсон — це Україна, що ми ніколи не будемо частиною Росії».

Знов у строю

Петро виїхав з окупованої території 18 травня, а 20-го вже був у військкоматі. Завадою потрапити до війська стали втрачені документи. Їх відновлення зайняло 2 місяці, тоді були якісь проблеми з видачею ID-карток, тому цей процес затягнувся так надовго. Вимушено вільний час витратив на подорожі Україною, зустрічі з друзями. Каже, від людей зарядився енергією, позитивом, щоби з чистою совістю вступити до ЗСУ.

Бойовий медик взводу Петро Чупрун 

Отримавши нові документи, 2 тижні проходив медкомісію в Миколаєві, потім підписав контракт і поїхав на навчання у Велику Британію. Після 3 тижнів тренінгів із британськими інструкторами повернувся в Україну та місяць навчався на бойового медика. Отримав розподілення Петро до 36 бригади.

Його рота вела бої на Херсонщині, але хлопців вивели та відправили на Донеччину. Їм було сумно, що билися за Херсон, але 11 листопада в місто зайшли не вони. Зараз, після майже 4 місяців бойових дій на Авдіївському напрямку, захисників вивели на ротацію.

А Петро, як і всі українці, мріє про найскоріше завершення війни, але розуміє, що має воювати, має ризикувати життям, має стояти до кінця, бо іншого вибору в нас наразі немає.

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.

Публікація підготовлена в рамках проекту “Шерифи для нових громад” за фінансової підтримки у 2018-2019 роках Міжнародного Фонду “Відродження” та Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. З 2019 року проект реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у цьому матеріалі, належать його автору і можуть не співпадати з думкою Міжнародного Фонду “Відродження” та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.

Немає коментарів
Тут поки немає коментарів. Ви можите бути першим
Залишити коментар згорнути
Залишити коментар
Читайте також
Як постраждало від російських обстрілів подружжя пенсіонерів на Херсонщині
24 — 02 — 2024
/Херсон
745
Як постраждало від російських обстрілів подружжя пенсіонерів на Херсонщині
Ольга та Анатолій Бородавченки – мешканці одного з сіл на півночі Херсонщини, подружжя пенсіонерів. Їхнє життя  докорінно…
докладніше
Проблеми та виклики Нововоронцовської громади
24 — 02 — 2024
/Херсон
616
Проблеми та виклики Нововоронцовської громади
Нововоронцовська територіальна громада розташована в Бериславському районі Херсонської області на березі вже колишнього Каховського…
докладніше
Пів року у трьох російських катівнях і 9 місяців на лівобережжі
23 — 02 — 2024
/Херсон
637
Пів року у трьох російських катівнях і 9 місяців на лівобережжі
Він перетнув кордон України ще в грудні 2023 року, але лише на початку 2024-го заявив про своє повернення постом у фейсбуці: «Нарешті…
докладніше
Як живуть мешканці одного із сіл у Бериславському районі на Херсонщині
23 — 02 — 2024
/Херсон
673
Як живуть мешканці одного із сіл у Бериславському районі на Херсонщині
Попри окупацію, мешканці одного із сіл у Бериславському районі на Херсонщині очі в очі з окупантами майже не зустрічалися. Олександр…
докладніше
Як живе Дар’ївська громада
22 — 02 — 2024
/Херсон
952
Як живе Дар’ївська громада
До громади входить 15 населених пунктів: Дар’ївка, Інгулець, Зарічне, Ясна Поляна, Микільське, Понятівка, Токарівка, Іванівка,…
докладніше
Про життя та подвиг Владислава Українця
22 — 02 — 2024
/Херсон
881
Про життя та подвиг Владислава Українця
Лейтенант ЗСУ Владислав Українець родом з Вінниччини. У перший день повномасштабної війни він, у складі 59 окремої мотопіхотної бригади,…
докладніше
Історія полону Олексія Барчука та його родини
21 — 02 — 2024
/Херсон
948
Історія полону Олексія Барчука та його родини
Олексій Барчук – один із тих херсонців, хто на собі відчув всі «принади» «руського міра», перш за все тотальне беззаконня…
докладніше
Мешканці Бериславщини розповідають про життя в сірій зон
21 — 02 — 2024
/Херсон
698
Мешканці Бериславщини розповідають про життя в сірій зон
Одне з сіл Великоолександрівської громади на Бериславщині, хоч і не перебувало в окупації, але з початку війни опинилося в сірій зоні,…
докладніше
“Мене врятував будинок сусіда”
20 — 02 — 2024
/Херсон
781
“Мене врятував будинок сусіда”
Олександр Гречко мешкає в селищі Велетенське Білозерської громади Херсонщини з 60-го року минулого століття, все життя працював…
докладніше
всі новини
youtube facebook