Азовка, Чорнобаївка, Соледарка, Авдіївка, Бахмутка. А ще є Україна, Паляниця, Перемога. Доярка Любов Ситнікова знайомить журналістів з корівками, якими вона опікується. Не дивно, що пані Люба дала своїм підопічним такі патріотичні імена, адже три її зяті воюють, а син у полоні. Сьогодні мрія кожного працівника ферми — якнайскоріше переможне закінчення війни.

Доярка Любов Ситнікова. Стоп-кадр відео Тетяни Набатової

Новітня історія молочної ферми та й усього агропідприємства «Дніпро», що у селі Новодмитрівка Херсонського району на Херсонщині, — це історія щоденної роботи та тихого спротиву окупантам, історія втрат і викликів, які не закінчилися з деокупацією.

ДОСЬЄ: СТОВ «Дніпро», засновником якого є німецький інвестор, розташоване на правому березі Дніпра у селі Новодмитрівка на Херсонщині. Підприємство обробляє 1310 га земель, з них 700 зрошуваних, на яких вирощують зернові та технічні культури (соняшник технічний, ріпак, ячмінь, пшениця). Це кормова база для ферми та племінного заводу, де розводять голштинську породу корів. Молочна ферма на Білозерщині налічує майже 800 голів худоби — 400 корів плюс телята і бички. Щоденний надій — 7-6 тонн молока. Підприємство забезпечує сировиною Херсонський маслозавод і «Лакталіс-Миколаїв». На сьогодні тут працює 74 людини з трьох навколишніх сіл — механізатори, доярки, телятниці, інші спеціалісти. Керує СТОВ «Дніпро» директор Андрій Пастушенко.

За словами керівництва, їхнє підприємство було єдиним, яке під час окупації не припинило роботу і продовжувало працювати в українському правовому полі. Вони продавали свою продукцію за гривні, а часто і просто безоплатно роздавали нужденним, зарплатню теж платили гривнями. Росіяни намагалися спокусити людей «руським міром» і змусити працювати під своїм прапором — але ні щедрі обіцянки, ні погрози не допомогли. Заступницю директора Антоніну Чередник росіяни тричі викрадали, вона пройшла підвали та катування, але від цього її ненависть до окупантів лише зміцнювалась.

Зараз молочна ферма, як і уся Білозерська громада, — справжня гаряча точка, люди навчилися виживати й працювати під обстрілами, ліквідовувати наслідки атак і повертатися до своєї роботи.

Корови на фермі

Керуючий фермою СТОВ «Дніпро» Сергій Фесенко, який працює тут вже 13 років, згадує про свою довоєнну роботу:

«До окупації в нас були стабільність і безпека. Ми знали, які корми заготовити, де що посіяти, приблизно розуміли, яка буде врожайність, де і що будемо реалізовувати, мали план розвитку на майбутнє. Ми до війни планували навіть експортувати нетелів за кордон. Нетелі — це тільні телиці, які потім стають дійними коровами й продукують молоко, — пояснює фахівець, побачивши питання в очах у міських гостей. — А коли почалася війна і невдовзі окупація, то про все це, звичайно, ми вже не могли думати, ми тільки думали, як вижити».

Задачею підприємства було зберегти ферму та людей, які тут працюють. Та й робочий процес не можна було переривати.

«Ми не можемо роботу зупинити на три дні, на п'ять. Навіть на один день не можемо, бо постійно треба нагодувати тварин, подоїти, треба вичистити в них, прибрати. Люди працювали всю окупацію на фермі безперервно».

Навіть росіяни, які постійно навідувались з обшуками, казали, що ніде ще не бачили такого «оживльонного мєста». Тут все працює, все рухається і зараз. На ранок після чергового обстрілу (вночі росіяни гатили касетними снарядами, підірвали трансформатор) працівники повертаються до своєї щоденної роботи: доять корів, приймають машини заводів, які забирають молоко, домовляються про постачання молока лікарням, лікують поранених тварин і роблять ще сотні великих і малих господарчих справ.

Початок окупації

Перші місяці окупації були дуже важкими не тільки через те, що з магазинів швидко зникли продукти. Головне — росіяни були скрізь і ходили вулицями, як хазяї. Раз на тиждень обшукували хати, лазили на горища, в погреби, сараї, вивертали речі, дивилися телефони, ноутбуки, комп'ютери, роздягали дітей старших за 16 років. Тверезими їх теж не бачили. Вони могли собі дозволити й постріляти. Їдуть на своєму БТРі та стріляють вгору. Тож селяни цим «асвабадітєлям» намагалися не потрапляти на очі.

Роботи в селах не було, і заробляли хто як міг. Пані Надії пощастило — вона стала дояркою вже під час окупації, до того з коровами ніколи не працювала, була завгоспом у дитячому садочку. Але з приходом росіян усі школи та садочки закрилися.

«Я мусила якось виживати. Добре, що у нас ферма працювала в період окупації. Антоніна Іванівна, молодець. Андрій Іванович також молодець. Вони не кинули людей, вони допомагали. Вони роздавали молоко безплатно людям. Вони давали роботу. Хто хотів, той міг прийти й працювати», — з почуттям щирої вдячності каже жінка.

Навіть зарплату не затримували — і це при тому, що був період, десь місяць-два, коли реалізації взагалі не було. Окупація відрізала звичні зв’язки між постачальником і покупцем:

«На Миколаїв ми вже не могли давати молоко, Херсонський маслозавод ще не працював, а на Крим і за російські рублі ми жодної худобини, ні кілограма м'яса, ні літра молока не передали», — розповідає заступниця директора Антоніна Чередник.

Взаємодопомога

Коли всі холодильники були заповнені, телятам давали подвійну норму молока, але куди дівати молоко, на фермі все одно не знали. Стали роздавати безплатно. Давали оголошення у Фейсбуці й роздавали людям — тоді черга аж до села вишикувалася (підприємство розташоване за межами населеного пункту). По молоко приїздили волонтери з Херсона, возили в лікарні, у волонтерські центри, роздавали малозабезпеченим. Приїздили з церкви й роздавали своїм вірянам. Пані Антоніна ще й особисто возила молоко до Херсона — по 5 столітрових місткостей за раз привозила на своїй машині. Та й про своїх працівників керівниця не забувала, привозила робітникам хліб, якого не було в селі, працювала з волонтерами, які доставляли гуманітарку селянам.

28 лютого 2022 року. Безплатна роздача херсонцям молока від СТОВ «Дніпро». Фото з архіву Антоніни Чередник

Директор Андрій Пастушенко був у відрядженні — але керував віддалено і теж волонтерив, разом з керівниками сусідніх підприємств переганяв пікапи для військових. Звісно, що рідне підприємство збоку не стояло — не одну тисячу гривень на ту святу справу перекинули.

Виклики окупації

Росіяни про це, звісно, не знали, але господарству не давали спокою. Вони перевіряли доярок, які їхали на роботу. Приїжджали на підприємство майже щоденно, кожен місяць були перевірки та обшуки. То нацистів шукали, то м’ясцем думали поживитися (відкараскалися тим, що забійного пункту немає), то намагалися техніку забрати, але її відстояли. Сергій Фесенко згадує, що від мародерства врятував лише той факт, що ферма реально працювала:

«Ми казали: як ми вам віддамо цей навантажувач, якщо нам треба 700 голів годувати кожен день? А на тих підприємствах, які не працювали, які були законсервовані, вони зривали замки, забирали і зерно, і техніку, і дуже багато шкоди робили».

Викликів окупації було багато. Всі налагоджені схеми роботи були розірвані — проблема дістати запчастини, насіння, пальне, навіть спермопродукцію для штучного осіменіння корів не могли купити. Діставали що могли і як могли.

Але головне — то люди. З початком вторгнення багато спеціалістів, рятуючи дітей, вимушені були виїхати. Так підприємство залишилося без агронома, без інженера, та ще й директор був у відрядженні. Всі основні тягарі лягли на плечі заступниці директора Антоніни Чередник і керуючого фермою Сергія Фесенка. Він займався худобою, вона — здебільшого підготовкою кормів і силою-силенною різної роботи, яку до того робили інші люди. Навіть водія не було, бо три службових легкових автівки ховали від росіян. На власному червоненькому Фольксвагені пані Антоніна то молоко відвозила, то по запчастини їздила через російські блокпости. Стало трохи легше, коли до підприємства перейшов інший агроном і знайшли нового інженера.

Заступниця директора СТОВ «Дніпро» Антоніна Чередник показує свою автівку-рятівницю. Чого тільки не возила ця червона машинка! Вона вміщує 4 кисневих балони, або 500 літрів молока, або мішків 20 цементу, навіть плити ОСБ. Стоп-кадр з відео Тетяни Набатової.

На керівництво постійно тиснули: щоб заробітну плату платили рублями, щоб за рублі продавали молоко, щоб перереєстрували підприємство. Антоніна Чередник навіть вимушена була декілька разів їздити в податкову, але знаходила якісь відмовки: то печатку «забула», то паспорт вдома «залишила». Наголошувала при допитах, що власники підприємства — німці, що це викличе міжнародний скандал. Хоча розуміла: жодні аргументи росіян не зупинять.

А під кінець свого «володарювання» окупанти ще й змусили перефарбувати водонапірну башту, яка подає воду зі свердловини на ферму. Її купол був у синьо-жовтих кольорах. Так башта і стояла на території підприємства під час окупації, навіть псевдореферендум пережила. Аж поки росіяни під час свого чергового рейду не поставили ультиматум: або перефарбовуєте до ранку — або мінометами розіб'ємо. А вода для ферми — то життя. І щоб врятувати худобу, довелось хлопцям підійматися на маніпуляторі та щіточками перефарбувати жовте на синє. І хоча зараз це далеко не першочергове завдання, працівники планують повернути башті її початковий вигляд.

«Період був дуже важкий, — підсумовує керуючий фермою. — Але нічого. Справилися».

Одна команда

Пані Надії дуже подобається і колектив, і її робота. Тим більше, що керівництво все робить, аби працювати людям було легше, зручніше. Раніше працівники добиралися до ферми хто як міг — хто на велосипедах, хто на скутерах, а зараз їх привозять на роботу на машинах. Робочий день доярочки розпочинають вже о 5:20-5:25. Звісно, прокидаються вдосвіта, о 4 ранку.

«В першу чергу треба замести проходи, — розповідає пані Надія про початок свого робочого дня. — Чистимо годівниці, щоб не було зайвого корму, щоб він не гнив, не бродив, щоб корови не хворіли. Хлопці потім його забирають і нам дають новий корм. Потім о 6 ранку  починаємо доїти. Ми готуємося до цього, зносимо апарати, набираємо воду, дезінфікуємо — і починається доїння».

Доярки Настя Чухрай, Надія Духно та Ольга Прокопас

Зараз на фермі 8 доярок. А щоб в них була робота, щоб корівки давали молоко, працює ціла команда різних спеціалістів: агроному треба організувати польові роботи, інженеру підготувати техніку, посіяне треба виростити, зібрати врожай, заготувати корми. До речі, господарство основними кормами забезпечує себе самостійно. Раціон однієї корови складає 40-45 кг, і чим він кращий, тим кращий надій, стверджують фахівці. До війни раціон тварин був більш збалансованим — ферма замовляла культури, які не вирощувала. Тепер розраховують лише на власні сили.

Інженер-механік Максим Румянцев раніше працював майстром виробничого навчання в ПТУ Білозерського району, вже під час окупації Антоніна Іванівна, залишившись без фахівців, запропонувала йому роботу в господарстві.

«Те, що ферма працювала, заслуга кожного, починаючи від керівників, що зуміли це все утримати, знаходили й кошти, і паливо, і все, все, все. Це велика робота. Дай Боже, щоб все було добре».

Інженер-механік Максим Румянцев. Стоп-кадр відео Тетяни Набатової

Заступниця директора називає всіх своїх співробітників — цих скромних доярок, трактористів, комбайнерів не інакше як героями:

«Ми одна команда. Коли ми перші дні працювали, я говорила всім: ви герої.  Вони герої всі, тому що пройшли оці 9 місяців страху. І зараз, ризикуючи життям, йдуть на роботу під снарядами, коли корови гинуть, коли ми не знаємо, куди влучить наступного разу. Ми всі підтримуємо  ЗСУ, ми всі віримо в ЗСУ, і кожен із нас робить такий маленький вклад у цю перемогу. Сподіваємося, що вона буде скоро».

Зараз поступово люди, які виїхали, повертаються кожен на своє робоче місце.

Молочний шлях

Керуючий фермою Сергій Фесенко та фуражер Галина Куликова відповідають за діяльність ферми. Пан Сергій показав, який шлях проходить молоко, перш ніж потрапить до молокозаводів, звідки прямим шляхом надійде до магазинів.

Керуючий фермою Сергій Фесенко

Дійні корови перебувають у тваринницьких приміщеннях. Доїльними апаратами на фермі користувалися ще до 2014 року, але тоді молоко в холодильник відрами переносили вручну. У 2014 році поставили молокопроводи, які не тільки спрощують роботу, а й впливають на якість молока: воно менше контактує з повітрям і зовнішнім середовищем.

Молоко проходить через молокопровід у приміщення, яке називається молокоприйомна, збирається в місткості та перекачується помпою в холодильне обладнання, де охолоджується до +4°C. Добовий надій від 320 голів дійних корів 4,5 тонни молока — він не такий великий, як був до війни. Літрів 400 йде на те, щоб напоїти телят, решту забирають Херсонський маслозавод і «Лакталіс-Миколаїв».

Є на фермі й лабораторія, де перевіряють жирність молока. Базова жирність — 3,4%, але тут зазвичай молоко жирніше: 3,6-3,7%. Вища жирність — вища ціна молока.

Корови в стресі

На якості молока обстріли не позначилися, але на стан корів вплинули. Тварини, на відміну від людей, про свої страхи не скажуть, але, звичайно, теж бояться.

«Корови дуже стресують, вони прихиляються, вони присідають, трусяться, вони дуже чутливі», — розповідає доярка Надія.

Навіс, пошкоджений обстрілами росіян. Стоп-кадр з відео Тетяни Набатової

А Настя каже, що тварини відчувають все, так само як і людина, і згадує, як під час другого прильоту врятувалася корова з її групи Медуза — прибігла в корпус з-під навісу. Трусилася вся, але вижила.

Але не тільки страх викликають обстріли — тварини гинуть. У лютому два прильоти було, влучили в літній навіс на в'їзді на ферму — тоді загинуло 26 тільних телиць. Наприкінці літа — чергова втрата, постраждав великий навіс, 6 телиць загинули одразу, а шістьох досі лікують.

Сьогоденні радощі й печалі

Зараз, після деокупації, тут все роблять власноруч. Навіть електрику відновлюють, бо «Обленерго» не виїжджає. Керівництво «воїнів світла» теж можна зрозуміти: їхні бригади потрапляли під обстріли, гинули люди. Але життя ферми зупинити не можна. Допомагає генератор, але треба на день 200 літрів дизпального, щоб можна було подоїти, напоїти, викачати гній.

Працівники тихенько радіють, що корми вціліли. Хоч і не такий багатий раціон, як раніше, але погода допомогла запасти кукурудзу та солому.

Та попри маленькі радощі всі в один голос кажуть: виживати зараз дуже важко. Приводи для хвилювання — і рахунок від «Обленерго» на 2 мільйони за період окупації, і податкова система.

«Основна проблема — нас не звільняють від податків, а ми їх не можемо заплатити, — ділиться наболілим заступниця директора. — Податкова каже, закон для всіх однаковий. Але ж ми одні працювали на території Херсонського району — ферма, яка вижила, яка у найважчі часи роздавала людям і лікарням безплатне молоко».

При тому, що кожна копійка зараз на рахунку, агрогосподарство «Дніпро», крім звичної роботи, працювало і продовжує працювати на перемогу, допомагати військовим: варили буржуйки, купували бронежилети, каски, годували до півтисячі людей. Попри масу проблем, працівники не втрачають оптимізму і в один голос кажуть: «Нічого, ми виживемо. Той рік вижили, виживемо і цей».

Фото Олександра Корнякова

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.