Три тижні полону та катувань: історія сільського старости Віктора Маруняка
21 — 12 — 2022
/Херсон
620
Лариса Жарких
Лариса Жарких
Автор
всі статті автора

Віктор Маруняк називає рідну Стару Збур’ївку найволелюбнішим селом в області та пишається з того, що воно завжди відрізнялося своєю патріотичною, проукраїнською, козацькою позицією. Уперше старозбур’ївчани обрали його своїм керівником у 2006 році, відтоді кожен раз переобирали. Віктор Васильович завжди почував себе в селі серед людей на своєму місці, а ненажерливим чиновникам, які сприймали свої посади лише як можливість збагатіти, був кісткою в горлянці, публічно викривав їхні шахрайські схеми, подавав позови до судів. Прихильник трансформації системи місцевого самоврядування, він став одним із героїв документального фільму режисера Романа Бондарчука «Українські шерифи». А після того, як Україна висунула стрічку на «Оскар», став відомим на всю країну.

На відміну від багатьох обласних керівників, які хутко зникли в перший день повномасштабної війни, сільський староста Віктор Маруняк нікуди не поїхав і намагався організувати життя своєї громади. Він був одним із перших керівників органів місцевого самоврядування, викрадених російськими окупантами. Навесні його долею переймалося чимало людей не тільки на Херсонщині. Після трьох тижнів полону 60-річного старосту звільнили, разом із дружиною йому вдалося виїхати до друзів у Латвію, але наслідки катувань він заліковує й досі.

День перший. Незрозуміло, що відбувається і що робити далі

Передчуття війни було в багатьох, і, почувши десь о 5-й ранку 24 лютого два літаки, які пролетіли дуже низько над селом (насправді це були дві крилаті ракети, які прямували на Чорнобаївку), Віктор Маруняк одразу зрозумів, що найгірше справдилося. Потім був вибух, і величезний чорний “гриб” над Херсоном. Староста розбудив жінку, сказав їй, що почалася війна, і пішов на роботу.

“Перший день, був такий сюрреалістичний, — згадує Віктор Васильович, — незрозуміло, що відбувається і що робити далі”.

У той день усі співробітники старостату прийшли рано. У старостаті тремтіли шибки у вікнах, були чутно вибухи. Ніхто не розумів, що робити. Сподівалися, щось проясниться в центрі ТГ, у Голопристанській міській раді, куди дали команду місцевим депутатам зібратися опівдні. Але на той час бої вже йшли в районі Олешок, Гола Пристань уже фактично була відрізана. Поліція та прокуратура виїхали, військкомати закриті. Казали, що голова Скадовської РДА, до якої належить Голопристанська громада, заїжджав на 5 хвилин зранку до міської ради та поїхав далі на правий берег Дніпра. Жодних вказівок з обласної адміністрації до кінця дня не було взагалі. Зв’язатися з ними було неможливо, хоча всі розуміли, що почалася війна і вся повнота місцевої влади відходить до державних адміністрацій.

Очікування. Проблеми, з якими раніше не стикалися

Попри те, що росіяни вже зайшли в Херсон, десь до середини березня окупантів у Старій Збур’ївці не бачили. Навіть у Голу Пристань вони не заїжджали. Місцева влада продовжувала виконувати свої обов’язки та розв'язувати проблеми, з якими раніше не стикалися. Стало зрозуміло, що сучасний устрій уже далеко не такий, як за часів бабусь, в яких вдома було по мішку борошна та цукру. З магазинних полиць почали зникати продукти, перш за все хліб, і за тиждень виявилося, що багатьом немає чого їсти. Особливо важко було багатодітним сім’ям, одна з яких мала 22 прийомних дітей. Старостат шукав у фермерів зерно, відновлювали старі млини, мололи борошно, роздавали людям. Хто мав змогу, приносив до старостату харчі, щоби поділитися. Рибалки ловили рибу та роздавали її — гроші не брали принципово. Просто завозили улов до старостату, працівники старостату розвозили далі, ставили ящики з рибою біля магазинів, і всі охочі могли це взяти. Щоб розв'язати проблему з медикаментами, у вайбері створили місцеву групу “Перлина Доброти”, де люди ділилися ліками.

Перша зустріч з окупантами. Захоплення села

Першу “зетку” в Старій Збур’ївці побачили в середині березня. Машина, мабуть, заблукала, бо проїхала через село, у бік Рибальчого, розвернулася і поїхала назад.  Люди налякалися, телефонували один одному, своєму старості та питали, що робити, як реагувати.

Перша група росіян, півсотні військових, заїхала в Стару Збур’ївку через декілька днів. Це була росгвардія, у чорній формі без шевронів (Віктор Васильович потім вирахував цей підрозділ — Оренбурзький СОБР). До старости окупанти “завітали” в перший же день свого перебування в селі. Надвечір до двору під’їхало 6-7 машин, чоловік 40 вивели Віктора Маруняка на вулицю та завели дивну розмову. Ставили питання, на які незрозуміло як відповідати: “Мы все знаем, все подтверждается, ты кого тренировал?” Віктор Васильович одразу згадав роки роботи у школі, коли водив дітей в походи, займався з ними у спортивних секціях. Та хіба ж про це питання? Посадили чоловіка в машину, повезли в старостат і знову хвилин 15 питали про те ж саме. Коли їм самим це набридло, пішла зовсім інша розмова. Нарікаючи на те, що всюди їх бомблять і обстрілюють, повідомили, що ночувати будуть у селі — частина в старостаті, інша — у хаті старости. А вранці обіцяли поїхати.

Росіяни повністю окупували дім Маруняків, залишивши господарям меншу спальню. Видно, дуже були перелякані: виставили охорону, у городі поставили кулеметників. Вони нічого не вимагали — лише забрали телефони в хазяїна дома, у його дружини, у всіх сусідів поруч — щоби місцеві не передали їхні координати. Три десятки озброєних, брудних і смердючих росіян спали на підлозі, у передпокої, в коридорі — всюди, де тільки можна було. З їхніх розмов уже тоді склалося враження, що їм дуже не хочеться потрапити на фронт, що краще отут у тилу пересидіти, наловити диверсантів, понарозшукувати зброї — аби тільки їх відправили додому на ротацію, а не кудись там під Бучу або Чорнобаївку.

Вранці віддали всі телефони й поїхали. Але не з села, як обіцяли — вони поставили свої машини у старовинному парку посеред Старої Збур’ївки, самі розмістилися в будинку культури, де виламали двері та розікрали всередині все, що можна було. Зайняли школу. Потім, забажавши більшого комфорту, перебралися у дві туристичні бази на краю села та в інтернат обласного підпорядкування (згодом з інтернату вони пішли).

До 21-го березня в Старій Збур’ївці люди намагалися жити та працювати, не контактуючи з окупантами.

Арешт і полон. Безглуздий садизм росіян

Віктора Маруняка заарештували в день його 60-річчя, 21 березня. Староста в той день обходив одиноких людей похилого віку, а коли вже надвечір повертався додому, йому подзвонила жінка і повідомила, що на нього чекають. Передчуття було погане, але не прийти було не можна — тоді в заручниках залишиться дружина.

Повезли старосту в один зі збур’ївських дворів, там були троє молодих місцевих хлопців, не атовці, всі побиті, один, повністю роздягнений, лежав на землі. Після питання, чи знає їх староста, та ствердної відповіді всіх разом відвезли на одну із зайнятих росіянами баз “Збур’ївський кут”.

У перший же вечір там побили всіх. Першу ніч провели стоячи під охороною озброєного вартового, усі по кутках, на руках кайданки, очі зав’язані. Потім дозволили спати сидячи на одній лавці, але усіх чотирьох докупи скручували дротом, щоби не могли встати та розбігтися. Постійно поруч хтось з автоматом, щоби між собою не розмовляли. Три дні ув’язнених періодично били відразу декілька людей — у корпус, щоби на обличчі не було слідів, а якщо хтось падав, били ногами. А ще могли роздягти на 2-3 години, поки не змерзнеш (тоді досить холодно було, особливо вночі), або душити за горло, чи пістолет до голови приставити, мовляв, застрелимо тебе або когось із хлопців, якщо не будеш говорити. А ще тиснули морально, залякували, що дружину візьмуть (“ти навіть не розумієш, що ми можемо з нею зробити”), що проблеми будуть у дітей.

Окупанти вирішили, що ті хлопці — члени місцевої ДРГ, а сам Віктор Маруняк — керівник цієї ДРГ. Їх цікавило, хто ще є членом цієї організації, де в Старій Збур’ївці захована зброя. Особливо їм хотілося знайти дуже багато автоматів. Вони нічого не записували, і день за днем ставили одні й ті самі питання. Зовсім не розуміючи нашу систему управління та систему виборності, питали про ті речі, про які староста села і знати не може.

“У них такий староста чи голова називається “голова посєлєнія”. І я так зрозумів, що голова поселення, в них не обирається, тому що для них дивно було, коли говорив, що мене вже тричі обирали сільським головою, а потім старостою вже вчетверте. Вони взагалі цього не розуміли та були переконані, що якщо ти голова поселення, то ти знаєш усе, про всіх жителів цього поселення”.

А потім Маруняка та ще двох полонених перевезли до Херсона. Ймовірно, до будівлі обласного управління поліції — одягли маски, щоби нічого не бачили, та кинули в машину на підлогу. У новому місці ув’язнення знов побили, хоча особливого сенсу в цьому не було. Віктор Васильович впевнений, що вони просто отримують задоволення від насильства і звірств. І дійсно, дії окупантів інакше як садистськими назвати не можна.

“Вони спитали в мене, чи знаю я, що таке тапік? — оповідає історію своїх катувань Віктор Маруняк. — На той момент я не знав, що це такий польовий телефон зразка 1950-х років. Сказали, що зараз узнаю. Дістали цей телефон, прикрутили мені до великих пальців на руках електроди, і почали крутити ручку. Мене почало бити струмом. Потім зняли шкарпетки, причепили ці дроти на пальці ніг і поливали голову та спину водою, очікуючи більшого ефекту від струму. Але, чесно кажучи, коли тебе 4-й день б’ють, впадаєш у  такий стан, що враження від струму майже ніякого, я його не пам’ятаю. Після нього, принаймні, нічого не болить, як від зламаних ребер.”

Новим співкамерником виявився голландець років 25, який приїхав в Україну до коханої дівчини. Він дуже погано розмовляв російською, але чоловіки якось порозумілися. Голландець допомагав старості, бо той уже не міг піднятися і сісти, але на ранок хлопця забрали, і далі Віктор Васильович перебував в ув’язненні сам. Від іноземного співкамерника “у спадок” залишилися матрац і дезінфектор для рук. Ті 50 мл спирту стали єдиними ліками для чоловіка на цілих 3 тижні. Ліків у тюремників не було, навіть елементарного знеболювального, а стан Віктора Маруняка ставав гіршим — 9 зламаних ребер, запалення легень і різні інші рани, але про це наш герой дізнається пізніше.

Охороняли українських в’язнів “командировочні” 30-35 років — охоронці з якоїсь російської виправної колонії. Це було зрозуміло з їхніх розмов між собою, з їхніх  телефонних розмов з родичами. Вони не могли дочекатися, коли їх відрядження закінчиться. Але день народження начальника зони відмічали гучно, з криками: “Вам очень повезло, что вас охраняет такой человек, нашего кума очень уважают во всей России” та зонівською блатною музикою.

Їсти давали раз на день, зранку. Спочатку це були сухпаї ЗСУ (ймовірно, захопили наші склади в Козачих Лагерях), а коли вони закінчилися, 2 дні взагалі не годували. Потім вони почали купувати якусь крупу на місцевому базарі та варити кашу. Цю тарілку каші треба було розділити на 3 рази, розтягнути якось на всю добу. А самі тюремники говорили, що годувати в’язнів немає чим, легше всіх розстріляли. Рятував кран у камері, з якого можна було пити воду.

Потім ще 2 допити. Кожного разу були абсолютно різні люди, питання ставили одні й ті самі, але вже не били.

“В мене склалося таке враження, — зізнається Віктор Маруняк, — що вони думають, якщо взяти людину й дуже довго її бити, то вона може щось цікаве й корисне їм і розкаже. І питання, які вони ставили, були якісь дивні. І те, що вони забували, що вже чули відповідь на ці питання і через день знову питали те саме. Було враження, що питають  якось хаотично, випадково, немов про всяк випадок”.

Але найбільше Віктора Васильовича дивувала відсутність протоколів і якихось записів.

12 квітня його викликали знову, але це був не допит. Розмова з молодим чоловіком у масці, можливо, фсбшником, почалася з фрази: “У меня нет оснований вас здесь больше держать,” — і він протягнув папку з особистими документами. Їх забрали, коли старосту викрали. фсбшник озвучив умови звільнення — повертатися на роботу, виконувати свої обов’язки, щоб у селі були спокій і порядок, проукраїнських акцій не допускати, а якщо з’являться нові незнайомі люди, то про це треба повідомити. І ще одна вимога — у жодному разі не покидати територію Херсонської області. Відвезли Віктора Васильовича в район Придніпровського парку по вулиці Перекопській, висадили з машини та зняли маску з обличчя. Звідти староста пішки дістався до херсонських родичів… 

Виявилося, вдома двічі проводили обшук, у пошуках зброї перекопали весь город, погрожували дружині, вкрали все, що можна було вкрасти, – пральну машину в першу чергу.

Після полону. Треба вдавати, що ти місцева влада

Повернутися на роботу Віктор Маруняк не міг ні фізично, ні морально. Після обстеження в Голопристанській міській лікарні він дізнався про травми та хвороби, які набув під час ув’язнення, і залишився лікуватися на 10 днів. Але й після виписки фізичний стан  не покращився. Проукраїнська позиція Віктора Васильовича відома в селі ще з 1989-го року, коли він став членом Народного руху та активістом. Було зрозуміло і те, що окупанти не відчепляться, — або доб’ють, або змусять на них працювати. Єдине, що можна було — деякий час вдавати, що ти місцева влада, місцевий очільник, але фактично це ні селу, ні людям нічого не давало. Тиждень друзі Віктора Маруняка складали маршрути його визволення та організовували поселення в безпечному місці. А через тиждень, 28 квітня, Віктору Маруняку з дружиною вдалося виїхати за допомогою групи волонтерів під керівництвом відомої правозахисниці Наталі Бімбірайте  Їхали не звичним шляхом на Снігурівку, а, оминаючи блокпости. Потім на кілька днів оселилися в Одесі та Ладижині, аби трохи перепочили. А потім у Латвію, де продюсер фільму “Українські шерифи” Улдіс Секуліс і режисер фільму Роман Бондарчук на той час уже підготували зручне помешкання для свого героя й забезпечили йому повноцінне лікування. Фінансово ще дуже допомогла Всесвітня організація проти тортур, яка надала 1500 євро на нагальні потреби. 

Про сьогодення. У міжчасі, як у тумані

Після виникнення проблем зі зв’язком і з інтернетом старозбур’ївському старості все важче і важче дізнаватися про події вдома. Але люди все одно знаходять інтернет — і не обов’язково з російськими сімками. Та й з російськими зв’язок недовгий. Переважна більшість людей почуваються в міжчасові, як у тумані. Налагодити життя в громаді окупанти не в змозі. Володимир Васильович каже:

“Видно, що в них проблеми, вони зруйнували стару систему управління і бачать, що не можуть створити нову. У Криму й на Сході у них на наступний день уже були готові органи управління, тому що там вони автоматично в повному складі перейшли до них на службу. А тут не так, люди не хочуть іти до них на службу і для них це дивно. Для них це відкриття, і вони вже готові набирати в органи управління кого завгодно. Але воно так не працює. Можна видимість створювати, що це якась влада, але коліщатка не будуть крутитися”.

Про майбутнє. За зраду треба відповідати

Віктор Маруняк наголошує, що після повернення треба не забувати про зрадників. Тим більше, що вони всі відомі — хто як себе поводить, хто чим дихає, хто до кого їздить, хто з ким зустрічається, хто кому які посади обіцяє.

«Вони думають, що потім відсидяться, розкажуть українській владі, що вони були змушені, що їм погрожували — так уже не буде, за зраду і все скоєне  треба буде відповідати. Треба поставити всіх на місце, тих, хто працював на окупантів, покарати, і щоби там, де Україна, – була Україна. Якщо ми цього не зробимо, будемо наступати на одні й ті самі граблі постійно».

Всі фото з відкритих джерел.

Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.

Публікація підготовлена в рамках проекту “Шерифи для нових громад” за фінансової підтримки у 2018-2019 роках Міжнародного Фонду “Відродження” та Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. З 2019 року проект реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у цьому матеріалі, належать його автору і можуть не співпадати з думкою Міжнародного Фонду “Відродження” та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.

Немає коментарів
Тут поки немає коментарів. Ви можите бути першим
Залишити коментар згорнути
Залишити коментар
Читайте також
Як постраждало від російських обстрілів подружжя пенсіонерів на Херсонщині
24 — 02 — 2024
/Херсон
584
Як постраждало від російських обстрілів подружжя пенсіонерів на Херсонщині
Ольга та Анатолій Бородавченки – мешканці одного з сіл на півночі Херсонщини, подружжя пенсіонерів. Їхнє життя  докорінно…
докладніше
Проблеми та виклики Нововоронцовської громади
24 — 02 — 2024
/Херсон
437
Проблеми та виклики Нововоронцовської громади
Нововоронцовська територіальна громада розташована в Бериславському районі Херсонської області на березі вже колишнього Каховського…
докладніше
Пів року у трьох російських катівнях і 9 місяців на лівобережжі
23 — 02 — 2024
/Херсон
442
Пів року у трьох російських катівнях і 9 місяців на лівобережжі
Він перетнув кордон України ще в грудні 2023 року, але лише на початку 2024-го заявив про своє повернення постом у фейсбуці: «Нарешті…
докладніше
Як живуть мешканці одного із сіл у Бериславському районі на Херсонщині
23 — 02 — 2024
/Херсон
524
Як живуть мешканці одного із сіл у Бериславському районі на Херсонщині
Попри окупацію, мешканці одного із сіл у Бериславському районі на Херсонщині очі в очі з окупантами майже не зустрічалися. Олександр…
докладніше
Як живе Дар’ївська громада
22 — 02 — 2024
/Херсон
670
Як живе Дар’ївська громада
До громади входить 15 населених пунктів: Дар’ївка, Інгулець, Зарічне, Ясна Поляна, Микільське, Понятівка, Токарівка, Іванівка,…
докладніше
Про життя та подвиг Владислава Українця
22 — 02 — 2024
/Херсон
507
Про життя та подвиг Владислава Українця
Лейтенант ЗСУ Владислав Українець родом з Вінниччини. У перший день повномасштабної війни він, у складі 59 окремої мотопіхотної бригади,…
докладніше
Історія полону Олексія Барчука та його родини
21 — 02 — 2024
/Херсон
560
Історія полону Олексія Барчука та його родини
Олексій Барчук – один із тих херсонців, хто на собі відчув всі «принади» «руського міра», перш за все тотальне беззаконня…
докладніше
Мешканці Бериславщини розповідають про життя в сірій зон
21 — 02 — 2024
/Херсон
547
Мешканці Бериславщини розповідають про життя в сірій зон
Одне з сіл Великоолександрівської громади на Бериславщині, хоч і не перебувало в окупації, але з початку війни опинилося в сірій зоні,…
докладніше
“Мене врятував будинок сусіда”
20 — 02 — 2024
/Херсон
507
“Мене врятував будинок сусіда”
Олександр Гречко мешкає в селищі Велетенське Білозерської громади Херсонщини з 60-го року минулого століття, все життя працював…
докладніше
всі новини
youtube facebook