Війна посилила рівень відповідальності в багатьох українців, які стали на захист нашої держави. Чимало херсонців та мешканців українського півдня з початку вторгнення рф самоорганізувалися та патрулювали вулиці, а в Херсоні муніципальна варта взагалі заміняла відсутніх правоохоронців. Люди розвозили гуманітарну допомогу, готували й роздавали безплатно гарячу їжу, виготовляли протитанкові їжаки, коктейлі молотова та йшли на фронт добровольцями.

До лав ЗСУ долучалися люди різного віку, статі, соціального статусу та професій, які до війни мали різні інтереси, погляди й переконання. Війна поклала край цим розбіжностям і згуртувала сміливців, готових боронити рідну землю.

Потребу захищати Україну двадцятисемирічний історик Денис відчув ще у 2018 році, коли після закінчення універу і строкової служби в армії пішов служити у зону ООС.

Денис добре знав історію краю, любив їздити на розкопки давніх поселень, був доволі активним.

Завдяки його вмінню дотепно пожартувати, однокурсники навіть не здогадувалися про невпевненість хлопця в собі. А потім армія його змінила. Закінчивши службу, Денис вирішив пов'язати життя з військом. Сьогодні він воює в одній з гарячих точок на сході. І попри те, що з початку війни кілька разів ледь не загинув, ані про що не шкодує, і продовжує наближати нашу перемогу.

Військову форму замість кухарського кітеля одягнув Василь – у мирному минулому шеф-кухар у ресторані. Він вже мав бойовий досвід на сході України, де проходив службу у 2014 році, тому майже одразу поїхав на фронт. Можна сказати, воякам – побратимам Василя пощастило, бо він і на війні не просто смачно годував хлопців з їхньої бригади, а й завдяки волонтерам іноді навіть частував їх майже святковими стравами.

Волонтерка Марися, хоч і носить звичайний одяг, а не військову форму, буквально розривається між тилом і прифронтовою зоною, де служить її чоловік – командир.. Познайомилися вони кілька років тому, коли він служив на сході України. А Марися волонтерила вже тоді. Молоді люди закохалися і через деякий час узяли шлюб. Відтоді смілива жінка опікується всіма хлопчиками з бригади чоловіка. Дбає, щоби вони мали все необхідне від шкарпеток – до автомобільної гуми. Адже колеса військових позашляховиків часто пошкоджують уламки снарядів. Розшукує вона й потрібні медикаменти, якісь побутові речі – усе, про що б її не попросили солдати, і везе все це власною автівкою туди, де завжди не дуже безпечно.

Ще один воїн світла – професійний актор і футбольний вболівальник зі стажем Ярослав. У мирний час він грав у театрі, гастролював по всій Україні та займався організацією концертів та інших заходів у рідному місті. Як він каже, робочою мовою для нього була українська, однак в побуті він здебільшого спілкувався російською. Через що зараз відчуває власну відповідальність за дії рашистів – "визволителів" російськомовного населення. Чоловік вважав своїм боргом піти захищати вільну Україну. Єдине, про що він шкодує, що не зробив цього раніше, ще в далекому 2014 році.

Варто нагадати, що в самому Херсоні потрапити до військкоматів з першого дня війни, було практично неможливо.

Навіть 24 лютого працювали лише деякі з них і буквально пару годин зранку. Херсонці, які бажали вступити до лав ЗСУ, чергували біля зачинених установ. За розповіддю хлопця з муніципальної варти – Дениса, в обласному військкоматі на радянській до них вийшов якийсь співробітник і сказав, що особового складу немає, а він не має ані повноважень, ані зброї, і нічим не може допомогти. Натомість порадив їхати до Миколаєва. Поки вони розмовляли, Денис бачив, як у дворі військкомату в сміттєвому баці горять якісь папери. Хлопці спробували потрапити до військової частини, що по вулиці Гімназичній, і побачили, що там пожежа, а всередині нікого немає.

Перетворилися на квест пошуки військкомату і для фрилансера Миколи. Довелося побувати в кількох місцях, зокрема, й у міськвиконкомі. Там хлопцю пообіцяли, що до нього вийде координатор і спрямує далі. Однак там було дуже багато людей – приймали та роздавали нужденним речі першої потреби. Тож координатора Микола так і не дочекався. Але знайомий, якого він там зустрів, повідомив йому адресу військкомату, що працює. Приїхавши туди, хлопець записався до територіальної оборони. Однак, побачивши, що тероборонівці фактично не озброєні, повернувся додому, думати, що робити далі й очікувати розпоряджень. А за кілька днів дізнався про трагедію в бузковому парку – хлопці з тероборони, озброєні здебільшого коктейлями Молотова, героїчно загинули, виступивши проти російської бронетехніки.

Миколі пощастило, що його там не було, він залишився живим і пізніше зміг вирватися з окупації та приєднатися до збройних сил України. Зараз він служить в одному з регіонів, де ведуться активні бойові дії. Микола вже має бойовий досвід, тому йому довірили ходити в розвідку.

Після окупації Херсона чимало його жителів змушені були проходили численні перевірки на ворожих блокпостах, щоби виїхати за межі області та приєднатися до збройних сил України. Ці люди ризикували свободою та життям ще до того, як потрапляли на фронт. Адже до чоловіків призовного віку рашисти ставилися особливо прискіпливо, обшукували ретельніше, ніж інших, перевіряли по якихось своїх списках, чи, бува, чоловік не воював на сході. Дехто після таких перевірок зникав безвісти.

Атовцям, які з певних причин не встигли приєднатися до ЗСУ до початку війни і залишилися в окупованому Херсоні, загрожувала найбільша небезпека.

На них полювали росгвардія та місцеві колаборанти. Треба було весь час бути напоготові, що тебе можуть вирахувати й забрати на підвал. Залишатися в місті було небезпечно, а перевірку на блокпостах орків при виїзді з міста можна було не пройти.

А все ж таки знаходилися відчайдухи, готові ризикнути заради того, щоби приєднатися до своїх побратимів у ЗСУ.

Колишній атовець Антон розповідає, як добирався на роботу дворами, щоби не потрапити на очі патрулям. Про поїздки в міському транспорті довелося забути. Чоловік був готовий до всього, і завжди мав при собі ніж та газовий балончик, щоби принаймні спробувати захиститися. Він та його знайомі хлопці, які теж служили на сході, підтримували один одного морально і повсякчас обговорювали можливість виїзду. Головною проблемою був пошук надійного перевізника. Звісно, ніхто й не збирався повідомляти про свій бойовий досвід, бо навряд чи хтось погодився би взяти такого ризикованого попутника. Але аби з ким у таку небезпечну подорож вирушати не хотілося.

На щастя, Антонові вдалося знайти водія, з яким вони дісталися до підконтрольної території майже без пригод. Одразу після виїзду чоловік відмітився у військкоматі та буквально за пару днів приєднався до бригади, у складі якої воював на сході України. Сьогодні хлопці разом з вояками з різних куточків нашої країни відстоюватимуть відвойовану незалежність рідної Херсонщини.

Всі фото Олександра Корнякова

Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у  матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.