Про життя в окупації, згуртованість селян і пережитий полон розповів староста Надеждівського старостинського округу Білозерської селищної ради Олександр Івченко.

Окупацію Олександр зустрів разом із земляками, село своє не залишав  і навіть намагався згуртовувати, підтримувати та заспокоювати людей. Спільними зусиллями допомагали вони й українським військовим.

Ми доставляли ліки й одяг нашим хлопцям, які стали на захист Херсонщині. Тіла чотирьох загиблих чоловіків правдами-неправдами вже з окупованого Херсона в Надеждівку доставили рідні, ми їх поховали. Я дзвонив, дізнавався, де можна взяти свідоцтва про смерть, – згадує Олександр.

У квітні до Надеждівки зайшли окупаційні війська.

Раніше вони тільки проїжджали через село, зупинялися хіба в магазині та їхали далі до Миролюбівки, Киселівки, а в Надеждівці не затримувалися.

Одного дня до Олександра прибігли охоронці школи та повідомили про появу росіян.

Ну, я вийшов, представився, сказав, що я староста цього села. Вони повідомили, що їх направили з Херсона до Надеждівки. Начебто тут непорядок, грабунки й тому подібне. Я запевнив, що в нас усе спокійно, що ніхто нікого не грабує. А вони кажуть: “Ми все одно тут будемо стояти”.

Щоб окупанти не захопили школу, якій віддав 23 роки свого життя, викладаючи історію, Олександр впустив їх до приміщення сільської ради. Коли ж вони заявили, що там замало місця, відчинив для них будинок культури.

Я почав просити: ну, не чіпайте школу, діти туди все одно повернуться, не займайте. Просив, бо розумів, якщо не відчинити, вони просто повиламують усе, – каже Олександр.

Надеждівська ЗОШ

Окупанти порозстрілювали камери спостереження на центральній вулиці біля будинку культури й забрали звідти ноутбук.

Коли вони обшукували село, вриваючись до кожного двору, Олександр намагався ходити за ними й пояснювати, що, мовляв, тут живе стара людина, пенсіонер. Вони допитувались, чи є сторонні в селі. Шукали українських військових. Олександр відповідав: “Нікого тут немає, а сторонні тут тільки ви”.

За словами Олександра, окупанти були кримчаками. Деякі навіть говорили українською. Хоч і не зізнавалися звідки приїхали, але відрізнялися від тих же ДНРівців тим, що голилися, мали іншу виправку, були більш пристойно екіпіровані.

До місцевого населення кримчани ставилися більш-менш стерпно, тобто не били, не допитували. Були серед них і такі, що зізнавалися: їм ця війна не потрібна.

Та коли Олександр намагався їх агітувати за Україну, опускали голови й казали: "Та нє, ми з Росії".

Я їм говорив, що Україна це все-таки країна суверенна, самостійна, чого ви до нас, хлопці, прийшли? Історію згадував, бо я вчитель історії. Але вони мало зважали: Ну, за Крим, мовляв, усі голосували, нам із росіянами нормально.

Коли в обшуках брали участь солдати з азійською зовнішністю, які називали себе росіянами, намагався хитрувати, натякав їм, що буряти – окремий великий народ. І хоча їм це подобалося, його попереджали: такі розмови вести не варто.

Та Олександр більше й не намагався нікого переконувати, розумів, що це може закінчитися погано.

Розвішане прання – оберіг від загарбників

Якось його викликали до їхнього старшого. Олександр припускає, ця людина мала високе звання. Той чоловік жорстко попередив: не дай Боже, хтось буде їм заважати або вбивати їхніх людей, тоді розмовлятимуть по-іншому.

Я сказав, що ми мирні мешканці, тут тільки селяни живуть, вчителі, ми не готові  вбивати. Для цього є люди, які прийдуть і звільнять нас”. Росіянин їдко перепитав: “Ви так увєрєни?” Я кажу: “Ну, слухайте, хіба ви не впевнені в Росії? Отак я впевнений в Україні”.

Олександр зізнається, розумів, що перетинає межу, але йому хотілося бути на своєму місці й зберігати гідність, адже бачив, що на нього дивляться односельці, і не міг дозволити собі бути слабким.

Разом з Олександром Івченком жінка ветеран війни, нині покійна.

Дехто з селян залишав свої домівки, люди виїжджали на вільну землю. Щоб окупанти не займали порожні хати, Олександр з односельцями придумали розвішувати у дворах спорожнілих хат випрану одежу. Але росіяни цю хитрість розкусили й все ж зайняли декілька порожніх будинків. Щоправда, за словами Олександра, вони не грабували.

Коли ж до села привезли російську гуманітарку, він категорично відмовився її брати й хоч якось долучатися до роздачі, але зауважив, що згідно з Женевською конвенцією, вони, окупанти, зобов’язані годувати й лікувати місцеве населення. Ці слова їх навіть розвеселили.

Одного дня до села приїхав ще один рашистський начальник. Він запитав в Олександра, якого йому представили як старосту, чи співпрацює той з Іриною Ярославівною Козленковою. Це гауляйтерка, яка пристала до росіян. Він відповів, що не співпрацює.

Тон розмови одразу ж став жорстким. Рашист зателефонував гауляйтерці й почав розпитувати про надеждівського старосту.

Я не знаю, що Козленкова йому відповіла, бо чув лише, як він запитує: “А старий?” І тоді чую, він вголос каже: Ну, значіт дєпортіруєм”. Оце так, я тут народився, прожив 52 роки, а тепер  депортувати будуть.

А 21-го вересня приїхав чорний бус із літерою V. Олександрові зв’язали руки, на очі натягнули шапку й повезли невідомо куди.

Дев’ять діб у пеклі

Куди він втрапив, Олександр не розумів, але порахувавши повороти, думав, що в Білозерку. Зачинили його в якомусь підвалі й залишили на три дні без їжі та води, не виводили й до вбиральні.  Він вже думав, що про нього забули, як по Олександра прийшли й повели на допит.

Ось що він розповідає про найстрашніший момент у своєму житті:

Четверо стали кільцем навколо мене, я навіть не зрозумів, що вони хочуть. І потім почали  бити. Тепер я знаю, що відчуває футбольний м'яч, який б'ють ногами, руками й всім, чим можна. Я закричав. Було  боляче, але я тримався. Я хотів їм показати, що ми українці – не такі прості хлопці. Потім прийшли двоє в чорних футболках, мене підняли й вставили в рот гумове кільце, дістали напилок, я такий бачив у тракторній майстерні, і почали пиляти мені зуби. Я закричав. Тернули разів три, може, чотири, ну може, п'ять, не більше. А потім почали допитувати.

Під час допиту чоловік, який за словами Олександра мав “інтелігентну мордашку”, імовірно, ефесбешник, передивлявся контакти в його телефоні, там було близько трьох-чотирьох сотень номерів, але запитав конкретно про білозерського військкома Шавурського. Потім розпитував про невістку Олександра та його сина.

Я кажу: “Не знаю, де син, кожен зараз ховається, як може. А той: “Ви же з сином оружиє пряталі”, – і називає мені місце, де ми  перевантажували зброю, залишену тероборонівцями. Я зрозумів,   хтось про все це їм розповів, бо місце було названо чітко, де ми стояли машинами, де син до мене сідав у авто, а син мій був у білозерській теробороні.

У полоні Олександр пробув дев'ять діб. Двічі його водили на допити. Жорстоко били, катували електричним струмом. Але він вперто твердив, що нічого не знає. Що дбав лише про своє село, допомагав стареньким бабусям та дідусям.

Мені треба було вижити, але я жодного прізвища не назвав, нікого з людей не здав, хоча вони допитувалися, хто має українську позицію. Я кажу: “Нам аби хліб виростить і дітей виховати, а на більше ми й не розраховуємо.

Нічого не сказав Олександр і про атовців із їхнього села, хоча й переживав, що знайдуть могили хлопців, загиблих у Бузковому парку.

Там, як розповідав Олександрові його син, із боку росіян працювала спецура та снайпери. Гатили з кулеметів так, що дерева розрубувало навпіл. Тож шансу вижити в наших хлопців не було.

Після того, як із другого допиту напівживого Олександра принесли й кинули в камеру, він нічого не пам’ятає. Отямився вже в лікарні. Його дружині подзвонили з Білозерської лікарні й сказали, що він у них. Розповіли, що Олександра викинули десь між Білозерською та Учгоспівською заправками, а люди, які побачили його, викликали швидку допомогу. Ще два дні Олександр був непритомним.

До лікарні приходив росіянин, якийсь офіцер. Дивився на мене, а медсестра йому: “Ти що не бачиш, що він нерухомий?”. Той каже: “Бачу – живий” і пішов. А потім мені розказували, що як тільки но він вийшов, я дуже налякав людей, бо почав співати гімн України.

Олександр Івченко

Життя після полону

Після тих страшних днів здоров’я Олександра похитнулося. Він переніс дві важкі операції. Йому двічі встановлювали в голову шунт, який зменшує набряк мозку. Перша операція вийшла невдалою. На другу – грошима Олександрові скидалися всім селом. Його це дуже зворушило й дало розуміння, що люди його цінують і він потрібен.

До Надеждівки він повернувся ще до звільнення, тому родина якийсь час приховувала факт його повернення. А з першого липня поточного року Олександр уже повернувся до своїх старостинських обов’язків.

Він зізнається, що хоча й тримається, не скаржиться своїй дружині, усе ж почувається не так, як до полону, – змінилася дикція, на спішну ходу ноги вже не здатні. Але це не заважає Олександрові дбати про своїх односельців і людей, які переїхали до Надеждівки з інших населених пунктів.

До нас приїхали люди з Велетня, з Кізомиса. Ми їх селимо в порожніх хатах, я перед тим, звісно, зв’язуюся з господарями, питаю дозволу, інакше не можу в чужий будинок заселити.

Захоплено розповідає Олександр, як його земляки зустрічали визволителів – приймали, годували, допомагали чим могли. І нині сільські дівчата плетуть кікімори для вояків. За словами Олександра, замовлень таких чимало, тож у селі утворилася ціла група людей, які цим займаються.

У Надеждівці наразі є газ, після звільнення місцевий хлопець Павло поварив усі пошкоджені труби газогону, є світло, дві свердловини постачають воду.

Люди почали повертатися до своїх домівок. І хоча зараз здебільшого це сім’ї без дітей, але село все ж таки потроху налагоджує життя.

“Роботи вистачає”, – зізнається Олександр. Сьогодні він шукає канали доставлення гуманітарної допомоги, веде перемовини з волонтерами й благодійниками. Нещодавно вдалося домовитися про допомогу маленьким надеждівцям. Діти зможуть отримати шкільні рюкзаки та павербанки. Домовилися й про встановлення систем очищення води в місцевих магазинах.

Дуже хочеться, щоби скоріше цих покидьків розгромили, щоби настав мир і наші хлопці повернулися додому, – говорить Олександр, зазначаючи, що чимало надеждівців нині боронять Україну. Є серед них і його колишні учні.

Олександр з молодшим сином сімнадцятирічним Іваном

Про те, як відновлюється сільське господарство деокупованої Херсонщини читайте в матеріалі Лариси Жарких.

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.