Про те, як вдалося вижити в окупації, завдяки вірі та підтримці одне одного, розповіла вчителька з Благодатного Ольга Володимирівна Шевченко. Вона родом із Лівобережжя Херсонщини, з Голопристанського району. До Благодатного переїхала в 89-му році й прижилася на новому місці.

Ольга Шевченко. Фото Олександра Корнякова

- У мене дуже душа болить зараз за Лівий берег, бо знаю там кожне село. Там залишились мої однокласники, ровесники… Але доля привела мене сюди, і тут мій дім.

За спеціальністю Ольга Володимирівна – вчитель російської мови та літератури, але згодом перепрофілювалася й викладала в школі іноземну літературу, а ще вела театральний гурток. Була й депутатом сільської ради.

У Благодатному Ольга Володимирівна мешкала разом із мамою, якій уже за 90. Через поважний вік і стан здоров'я матері про переїзд навіть не думали.

Протягом перших трьох місяців життя в окупованому селі Ольга Володимирівна вела щоденник, записувала всі основні події та розповіді односельців.

- Підходила, тихенько питала, хто що чув, хто що бачив, записувала історії, навіть чудернацькі, що траплялися з окупантами.

На початку травня якось з односельцями заговорили про вишиванки. Адже день вишиванки відзначають саме в травні. 

- Я кажу, завтра вдягну вишиванку. От чомусь так вирішила, бо до нас мали приїхати земляки з гуманітарною допомогою.

Суботами в центрі села завжди збирався люд, чекали підвозу якоїсь допомоги або просто спілкувалися. Бувало, інколи навідувалися туди  й окупанти, стояли, спостерігали за людьми. 

Коли Ольга Володимирівна прийшла туди у вишиванці, окупантів у центрі не було. Однак, вона вирішила не обмежуватися прогулянкою центром, а зібралася провідати свою колегу на іншому краю села. Для цього треба було їхати велосипедом.

- Їду, дорога порожня, аж раптом назустріч йдуть троє окупантів азійської зовнішності. Звернути немає куди, тож думаю: “Як буде, так і буде”. І раптом вони так – «Здравствуйтє!» з усмішками  здоровкаються. Намагалися показати, що добре ставляться до мирного населення. Мене це навіть розсмішило. Але, скоріш за все, вони навіть не зрозуміли мого зухвальства, бо це були буряти, які нічого не знали про нашу культуру.

Народилася вдруге

Ольга розповідає, що в травні минулого року вона ніби народилася вдруге. День цей був пам'ятним для мешканців Благодатного, напередодні всі складалися грошима на купівлю генератора, придбали й новий мотор і нарешті запустили водопровідну мережу. 

- Водопровідна башта розташована навпроти мого будинку.  Я вийшла й кажу: “Хлопці, які ви молодці, що зробили це!” Відкриваю кран, а в цю мить вибух. Пилюка. Мене відкинуло на каміння. Лише пам'ятаю, що почала кричати: «Господи, спаси й помилуй».

Що саме сталося, жінка тоді не усвідомила, лише побачила, що звідусіль до неї збігаються люди. Пізніше стало відомо, що то літак атакував її будинок. Рашисти нібито помилилися координатами.

- Казали,  хотіли обстріляти Благодатне Миколаївської області, а залетіли в Благодатне Херсонської й уразили “пункт прийняття рішень”. Себто мою хату.

Відтоді життя Ольги Володимирівни наче перевернулося. Вона отримала важке поранення, а врятували її місцеві. Одразу прибігла фельдшерка, яка не побоялася сказати в очі окупантам усе, що вона про них думає. 

Ольгу відвезли до херсонської лікарні й надали екстрену медичну допомогу. Лікар пізніше казав, що якби її привезли на годину пізніше, то ногу могли б не врятувати. Кровотеча була сильна й поранення серйозне. 

- Дякуючи людям нашим, дякуючи лікарям, які працювали в цих важких умовах, ногу вдалося врятувати, - констатує Ольга Володимирівна. 

Вона згадує, поки вона перебувала в лікарні, туди щодня привозили поранених з усієї Херсонщини – із Чорнобаївки, з Білозерки, Посад Покровського та інших місць. Попри те, що росіяни “пресували” медиків, ті продовжували рятувати людей.

На момент прильоту до будинку Ольги Володимирівни, там перебувала  її сліпа мама. На диво вона вціліла. Незадовго до вибуху лягла, вкрилася  ковдрою з головою, ще й повернулася обличчям до стіни. Це її й врятувало. Коли посипались уламки разом зі склом, усе ліжко вкрилося гострими скалками, але жінка вціліла. Поки Ольга Володимирівна залишалася в лікарні, понад місяць, її матір доглядала сусідка.

Наразі будинок жінки потребує великих вкладень. Хоча волонтери вже перекрили там дах.

- По копійці збираю, роблю ремонт. Звісно, хочу повернутися додому, бо це все-таки мій дім.

Під прицілом війни

- Всю мою сім'ю дуже зачепила війна, – з гіркотою й болем у голосі розповідає Ольга Володимирівна.

За кілька днів до війни її донька Катя зі своїм чоловіком Іваном та двома дітьми поїхали до Львова покататися на лижах. Повернутися звідти вже не змогли. Катерина через деякий час виїхала до Німеччини з дітьми, а Іван добровольцем пішов на фронт.

- Хоча він навіть в армії не служив, але в нього було надто велике бажання захищати Україну. А з листопада, коли він був під Мар'їнкою, зв'язок із ним обірвався.

Донька Ольги Володимирівни декілька днів розшукувала чоловіка,  нарешті знайшла в одному зі шпиталів Дніпра. Іван був у тяжкому стані. Лікарі буквально витягли його з того світу. Чоловік переніс більше ніж 15 операцій, має дві високих ампутації ніг. П'ять місяців дружина з ним не розлучається. Спочатку вони перебували разом у Дніпрі, потім у Києві, а згодом Івана перевели до Львова. Тепер він у реабілітаційному центрі, для нього вже виготовили один протез.  

- Про їхню сім'ю навіть зняли відеофільм. Нещодавно в іграх Нескорених Іван брав участь. На візку інвалідному стріляв із лука та отримав гарні результати, – розповідає Ольга Володимирівна.

Вона зізнається: дуже боялася, що він занепаде духом. Але ані Івана, ані його дружину ця біда не зламала. 

- А діти сказали, що пишаються своїм татом. І він готовий до того, щоби жити далі. І не просто жити, а жити активним життям.

Її зять Іван Молдун постійно тренується, щоби бути в тонусі й гарній формі. Тож вона не сумнівається, що він зможе соціалізуватися й адаптуватися до нового життя. 

Фото зі сторінки Катерини Молдун у Фейсбуці

На питання, що дає сили триматися і не опускати руки, Ольга відповідає: “Взаємна любов.  Віра одне в одного та підтримка”.

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.