“Сусідська варта” працює в Татарбунарах з 2019 року. Тепер ця практика розповсюджується ще й на сусідні громади Одещини. Журналісти команди “Шерифи для нових громад” дізнавалися, що дає така форма співпраці місцевих жителів із поліцією, які нові безпекові виклики з'явилися під час війни, та як люди їх долають.

Татарбунари – місто в Білгород-Дністровському районі Одеської області над лиманом Сасик. Адміністративний центр Татарбунарської міської громади. Населення – 10 836 осіб (на 01.01.2022). До складу громади входять також 9 сіл: Баштанівка, Білолісся, Борисівка, Глибоке, Дельжилер, Нерушай, Нова Олексіївка, Спаське, Струмок.

У лютому 2019 року в Татарбунарах запрацював Громадський центр правосуддя, де місцевим жителям почали надавати сервісну безоплатну інформаційну, правову, психологічну допомогу, а також організували діалоговий майданчик між державними органами та населенням для врегулювання конфліктних питань й спільного подолання проблем в громаді.

Майже одразу керівник центру Леонід Семененко запропонував жителям міста й правоохоронцям започаткувати в громаді співпрацю в форматі “Сусідської варти”. Адже чимало людей нарікали, що почуваються безпорадними перед злочинцями, а поліції не довіряють.

Леонід Семененко має досвід роботи як в правоохоронних органах, так і в громадських організаціях. З 1974 року працював у системі МВС, пройшов шлях від інспектора дитячої кімнати міліції до заступника начальника районного відділу МВС. У 1998 році пішов у відставку підполковником міліції. Після цього до 2015 року працював на посаді начальника районного управління юстиції, потім – в Одеській обласній організації Комітету виборців України, був керівником Татарбунарського Координаційного Офісу безпеки. Усі ці роки працював у громаді й користується  авторитетом.

Виїзне засідання працівників системи безоплатної правової допомоги в Одеській області. Леонід Семененко першій зліва, жовтень 2019 року.

Тож не дивно, що його ініціатива зацікавила і поліціянтів, і цивільних.

Найбільш активними виявилися жителі вулиць Папаніна та Степової (в місті майже не має багатоповерхівок, переважає тут – приватний сектор). Старшою вартовою на вулиці Папаніна жителі обрали Тамару Данильченко, а на Степовій – Валентину Ганську. Вартові, капітани, інспектори, координатори – це відповідальні за контакти з місцевою владою та правоохоронцями.

Не обійшлося й без кумедних ситуацій. Аби усі знали, що територія тепер під спільним наглядом, на вуличних стовпах вивісили наліпки: “Тут працює “Сусідська варта”. А по тій вулиці один чоловік щовечора проїжджав на мопеді такий п'яний, що люди казали – не він мопедом керує, а мопед ним. І його зовсім не цікавило, що про це говорять сусіди. От якось зранку, коли чоловік зустрівся  тверезим, вартова вирішила розіграти його і каже:

- Іване, бачиш на стовпі наліпку? А камеру нагорі?

- Папірець бачу, а камери – ні.

- Але там камера, вона передає на телевізор в поліцію, як ти щовечора тут на мопеді зигзаги виписуєш!

- На телевізор?

- А як же ж, тепер в поліції стоять телевізори, і нашу вулицю цілодобово оглядають, хто тут ходить, як їздять, що роблять.

Після того чоловік сідати п’яним за мопед перестав.

“Як це не смішно, але такі профілактичні бесіди дають можливість людям залишитися живими й не нашкодити іншим, – каже Леонід Семененко. – І водночас люди відчувають свою якусь значність, потрібність громаді. Це дуже важливо”.

Найскладніше у налагодженні роботи “Сусідської варти”, за словами пана Семененка, це не об’єднати сусідів, а – подолати вкарбовані ще радянською системою стереотипи та недовіру.

Насправді в кожному селі існують свої “вартові”, – пояснює пан Леонід. – Тільки вони не знають, що це і є “Сусідська варта”, й свої можливості не сповна  використовують. А ще – нерідко і поліціянти, і сільські старости, і сільські голови досі не розуміють, що “вартові” – це не ті люди, які доповідають правоохоронцям про місцевих кривдників чи злочинців. І вони не є “понятими за викликом”. Сусідські вартові дбають про спокій і порядок на своїй території. І якщо з’являється потенційна небезпека, повідомляють поліцію, щоб правоохоронці попередили або припинили злочинні дії, використовуючи свої повноваження. Все просто. Але завдяки цьому поліція впевнена, що інформація правдива, перевірена. А люди бачать, що їх повідомлення не ігнорують.

Тобто основним завданням вартових є реагування на підозрілих людей/авто/предмети/ситуації та негайне сповіщення про це поліцію через узгоджені канали зв’язку. 

Зразок обов’язків учасників програми, розроблений Радою міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX) разом із Національною поліцією України.

Важливо те, що кожен самостійно й добровільно вирішує долучитися до «сусідської варти», яка, нагадуємо, не виконує роботу поліціянтів. Тобто, патрулювання, переслідування та затримання правопорушників – це обов’язок правоохоронців, а «сусідська варта» допомагає зробити такі дії правоохоронців більш оперативними та ефективними.

Як приклад, керівник ГЦП наводить нещодавній випадок на Степовій. Старша вартова Валентина Ганська поралася у дворі, коли сусідські собаки здійняли гавкіт. Визирнула на вулицю через хвіртку й побачила підозрілого незнайомця. Той вештався від будинку до будинку, заглядав через паркани, щось видивлявся. Зателефонувала в чергову частину. За кілька хвилин поліціянти були вже на місці й з’ясували, що той чоловік – бродяжка. Приїхав з іншого регіону, а чого тут по вулиці ходив, пояснити не зміг. Цілком можливо, що завдяки інформації  вартової, правоохоронці попередили якусь крадіжку.

Що стосується нових викликів для “Сусідської варти” через напад РФ на Україну, то один з найбільших, на думку пана Семененка, стосується масштабної міграції населення. Добре знайомі сусіди виїхали, тож перестали бути сусідами, проте на вулиці оселяється багато незнайомців.

З перших днів великої війни наші села сильно постаріли, бо дуже багато молоді виїхало, – ділиться Леонід Григорович. – Хто за кордон, хто в ЗСУ. А натомість приїхали й продовжують приїжджати вимушені переселенці. Вони не знають місцевих, місцеві їх теж. Тому трапляються непорозуміння. Наприклад, якось до одного будинку підійшов чоловік напідпитку, почав грюкати й голосно вимагати відчинити. Старенькі господарі злякалися й викликали поліцію. А виявилося, що той чоловік – ВПО. Він навіть й не думав комусь загрожувати чи щось поганого зробити. Просто лише днями оселився в Татарбунарах й переплутав вулицю, де йому житло надали. У зв'язку з цим вартові пояснюють місцевим – не підіймайте ажіотаж, а познайомтеся, постарайтеся допомогти переселенцям швидше адаптуватися, освоїтися в громаді. 

“Сусідські вартові” допомагають ВПО розв'язувати побутові питання, підказують, де найближчі укриття, роз’яснюють куди й до кого в громаді звертатися з іншими нагальними проблемами. І так “розвантажують” співробітників місцевих органів самоврядування та правопорядку. Тобто “плюси” отримують усі сторони.

Тому в листопаді минулого року кількість груп «Сусідської варти» збільшено до десяти (дві в місті Татарбунари та вісім в старостинських округах Татарбунарської міської ради). Крім того, представники “Сусідської варти” підписали Меморандум про співпрацю не лише з поліцією, але й з міською радою та підрозділом Державної служби з надзвичайних ситуацій.

Такий документ про співпрацю, як пояснює пан Семененко, зазвичай складається в довільній форми. Й кожна сторона прописує, що вона робить у спільній справі.

А днями Леоніда Григоровича запросили поділитися досвідом роботи “сусідських вартових” у сусідні громади області, зокрема, в Плахтіївську, Петропавлівську, Шабівську. Зацікавилася й Саратська громада.

Спільний виїзд працівників Громадського центру правосуддя з фахівцями Саратського бюро правничої допомоги до села Михайлівка Саратської громади, листопад 2023 року.

Питання безпеки власної й сусідської через війну загострилося. Адже кількість поліціянтів, які працюють на місцях, катастрофічно зменшується. За словами Леоніда Семененка, у них раніше в райвідділі працювало 163 особи, наразі – 46.

А з них десь 40%  жінки. А жінки такі, що добре, якщо у бронежилеті та з автоматом важить 60 кілограмів. У нас є чотири дільничних офіцери громади. У кожного – по кілька сіл, де вони мають бути хоча б раз на тиждень. Але транспорту в них немає, й кошти на його придбання не виділяють, – ділиться Леонід Семененко. – От і доводиться “варті” долати такі виклики.

Фото Інтернет

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.