Історія Антоніни Чередник, яка пройшла три кола російського пекла
08 — 09 — 2023
/Херсон
812
Лариса Жарких
Лариса Жарких
Автор
всі статті автора

За час окупації росіяни брали Антоніну Чередник у полон не один раз тричі. Ці викрадення колишньої керівниці Білозерської громади, що на Херсонщині, а нині заступниці керівника агропідприємства «Дніпро» у селі Новодмитрівка, були одними з найрезонансніших. І хоча наслідки перебування у полоні дають взнаки й сьогодні, ця сильна жінка мала сміливість поділитися своєю історією з нашим проектом.

Пропонували посаду й гроші

Антоніна Чередник впевнена: цікавість росіян до неї викликана тим, що вона свого часу була посадовою особою очолювала Білозерську селищну раду. І нехай вже два роки як працює в агропідприємстві, її минуле, очевидно, не пройшло повз увагу окупантів.

“Я вибори вигравала не раз, і, мабуть, вони вважали мене авторитетом у Білозерському районі. У нас до окупації була велика територія, 23 тисячі населення. Напевно, окупаційна “російська влада” хотіла або щоб я виїхала звідси, або щоб співпрацювала з ними. Перші два рази вони мене брали для того, щоб я з ними співпрацювала. Мені пропонували посаду, пропонували гроші. От до вас люди потягнуться, а руський мір прийде і “будєт вєздє порядок”.

28 лютого 2022 року. Безплатна роздача населенню Херсона молока від СТОВ «Дніпро».

За словами пані Антоніни, під час окупації всі свої зусилля спрямувала на те, щоб її підприємство просто вижило. Перший час було дуже важко, бо виїхали директор, інженер і агроном багато доводилося робити самій. 700 корів треба кожен день нагодувати, подоїти, дістати солярку та насіння для посівної, а потім зібрати врожай. Одним словом, підприємство стояти не може, і роботи було стільки, що й не перегребеш. Багато їздила то хімікати треба привозити з Чорнобаївки, то запчастини з Херсона. Звісно, проїжджала блокпости, тож постійно потрапляла на очі росіянам. А зараз навіть думає, що, може, і не зацікавились би нею, якби вдома сиділа. Але ж як би тоді все склалося? Підприємство забезпечувало молоком Херсон під час окупації, та й приватні підприємці виживали, купуючи в них молоко і продаючи на базарі.

Березень 2022 року. Під час окупації Антоніна Чередник організовує продаж молока підприємства «Дніпро».

Окупанти не раз пропонували жінці співпрацювати, багато разів телефонували, говорили, що бачать її у своїй воєнній адміністрації вона кожного разу відмовлялася. Тоді на неї вирішили вплинути іншими методами.

Коло перше. Попередження

Перший раз Антоніну Чередник забирали 24 червня 2022 р. Вранці за беззбройною жінкою додому приїхали на БТРі та «Уралі» два десятки омонівців з автоматами й насамперед провели обшук. Потім обшуки були кілька разів, при кожному викраденні. Перекидали все шафи, комоди, поламали все, що можна було. Ледве собаку не вбили той на них кидався.

«Я не знаю, кого чи що вони шукали зброю, ЗСУшників, нацистів? Шукали в мене у дворі, у підвалі, на горищі, оточили будинок. Нічого не знайшли, сказали мені: збирайся. Перелякали чоловіка, забрали наші телефони, згадує пані Антоніна. Мені одягли на голову пакет для сміття, під дулом автомата вивели з двору, посадили в джип якийсь... Питаю: навіщо пакет на голову? “Ето для вашей бєзопасності. Потом поймьотє”. Це був якийсь страшний сон».

Про те, що привезли її в приміщення Білозерського районного суду, жінка дізналася пізніше. Її кинули в камеру, а через досить довгий час «викликали на допит». Вимагали говорити виключно російською. Допит вів якийсь Марат, який назвав себе, представником херсонської адміністрації в Білозерському районі. Він цікавився, як вона налаштована (від когось дізналися про проукраїнську позицію і погрозив пальчиком, мовляв, не треба так себе поводити), де схована зброя (довідалися, що була членом територіальної оборони). На пропозиції співпраці, посаду і гроші, на вимогу переоформити підприємство росіяни отримали відмову.

«Я відповіла: хочете забирайте, на Росію я працювати не буду, а працювати для людей ми будемо. Вони мені сказали, щоб я вгамувалася, подумала і зробила висновки».

Далі стали залякувати. Коли вели в камеру, старалися бити головою об кути стін, били й ногами. Вночі прислали бородатого п'яного ґвалтівника в балаклаві російського військового років 50 з пляшкою самогону. Години дві жінка намагалася з ним домовитися, щоб відстав від неї. Минулося порваним жакетом і безсонною ніччю.

«Можливо, він мене пожалів, або в нього вже не було сил. Він сказав, що зараз вийде і до ранку ще з'явиться. До ранку я так і не заснула. Вранці побачила, як у маленькому віконечку з’явилося світло. Ні годинника, ні телефона зі мною не було. Я дуже змерзла, бо камера була бетонована. Я не мала права вийти в туалет, мені не дали ні води, ні їжі нічого. І звісно, жодних адвокатських або медичних послуг».

На другий допит повели зранку. Сказали, щоб змирилася з тим, що ЗСУ сюди не прийдуть і «Росія здєсь навсєгда», наказали повернутися «в свой совхоз» і пропагувати Росію.

«Сказала, що не зможу пропагувати Росію, бо не знаю, що таке Росія. Я всі 50 років була в Україні. “Ну, тоді мовчіть про Росію і не прославляйте Україну”. Сказала: ну, добре, буду мовчати. Мене попередили: йдіть і працюйте».

І знову мішок на голову і в машину поруч посадили однокласника пані Антоніни, депутата селищної ради Володимира Посунька, якого теж викрали одночасно з нею. Привезли на зупинку в Томину Балку, поставили обличчям до зупинки, наказали рахувати до 50, бо «якщо раніше повернетеся, то розстріляють».

На питання, чи після цієї «теплої зустрічі» з росіянами не з’явилося бажання кинути все та виїхати на підконтрольну територію, Антоніна Чередник відповіла: тоді подумки була дуже рада тому, що її донька, яка працює в поліції, виїхала разом із дітьми:

«У мене душа розривалася між онуками й мамою. У мене господарство, де 75 людей, де спеціалісти фактично залишилися тільки на фермі ні агронома, ні інженера. Директор теж був у відрядженні й займався волонтерством за кордоном. Ми повинні були щось робити, щоб зберегти підприємство. Залишилася заради підприємства, заради мами, яка перенесла операцію на серці, її не можна було вивозити, вона не витримала б дороги через Голу Пристань, Олешки, Василівку. Оце мене і тримало».

Замість того, щоб виїхати, купила два балончики із синьою та жовтою фарбою. І на кожному повороті, десь за деревом, на асфальті писала: ЗСУ, ЗСУ.

“Щоб вони, гади, боялися. Щоб знали, наші поряд, що партизани тут. Вони шукали того, хто це написав. Казали, розстріляють, як знайдуть. Багато хто знав, що то я писала, але ніхто мене тоді не здав. Я не раз і на блокпостах їх посилала, казала: йдіть, бо ви нам заважаєте. Ви нас звільнили від чого? Від лікарень, від дітей, онуків, школи, фабрики. “Чому ви так гаваріте?” “Тому, що ми вдома, а от ви навіщо сюди прийшли?”

Хіба дивно, що ця безстрашна жінка дратувала окупантів своїми написами жовтою та синьою фарбами?

Коло друге. Залякування

Замість того, щоб сховатися і «не світитися», Антоніна Іванівна волонтерила. В селах тоді хліба не було, Росія намагалася показати свою «турботу»: стала виплачувати російські пенсії, допомоги, свою гуманітарку роздавала. А пані Антоніна намагалася забезпечити людей українським: і з іншими українськими волонтерами співпрацювала, зокрема, з Іриною Мезенцевою, зі священником Сергієм Чудиновичем. І сама в райцентр за продуктами їздила, привозила хліб із заводу на своїй машині, возила молоко на дальні села.

Співпраця з отцем Сергієм Чудиновичем не припиняється і після деокупації. 4 лютого 2023 року.

«Підприємство наше роздавало молоко безплатно. Ми тоді ним забезпечували і херсонські лікарні, і обласний пологовий будинок, і маслозавод. На Миколаїв не було ходу, то давали молочко, намагалися виживати, щоб і людям видати заробітну плату, і купити пальне, мастило та необхідні запчастини. Техніка ламалася, запчастин не було де придбати. Страшно було в окупації».

Збирати врожай вже закінчували, коли Антоніну Чередник викрали вдруге. Це було в липні в Білозерці, куди жінка з новим агрономом Миколою Луценком поїхала по хліб. Вона вже сідала в машину, коли росіяни затисли автівку двома джипами та прямо посеред ринку змусили її вийти з піднятими руками. І знову посадили в джип і повезли з пакетом на голові.

Привезли в приміщення Білозерської військової адміністрації, центр Білозерки, де багато людей стояли за російською гуманітарною допомогою. Скрутили руки та в супроводі російського омонівця привели до зали на другому поверсі, зачинили, поставили охоронця і далі багато годин очікування. Аж поки не прийшла тодішня голова російської «військової адміністрації» Ірина Козльонкова, колаборантка. Золоті гори обіцяла, мовляв, допоможемо з пальним і насінням, а ще зібрати врожай і реалізувати.

“Питаю: це все піде на Крим? Вона каже: так. На відповідь, що допомоги від Російської Федерації не треба, колаборантка розійшлась: “Навіщо ви так кажете? Ви не розумієте, що тут буде руський мір і ваше підприємство, і землі, які ви обробляєте, будуть націоналізовані?”.

Протримали жінку майже до вечора, залякували: якщо не виконуватиме накази, то або депортують, або спливе десь під Очаковом трупом, або й взагалі не знайдуть. Під вечір випустили за умови, що не буде заважати росіянам і перереєструє підприємство.

“Казали, що податки Росії вже треба платити, досить вже, пів року минуло, а ви не перереєструвалися. Щоб все купували за рублі й зарплату рублями видавали. А ще згадали мою попередню роботу в територіальній обороні, вимагали, щоб я здала їм ЗСУ, АТОвців, схрон зброї. Я сказала, що я нічого не знаю. Зрештою, за умови, що я зрозуміла все, що вони від мене хотіли,   віддали телефон і відпустили”.

Коло третє. Катівня

Втретє Антоніну Чередник викрали з роботи. Посеред дня 13 вересня. Солдати й омонівці приїхали до підприємства на «Уралі», кинули жінку в машину як була: без сумочки, без телефона. Крім пані Антоніни, в машині було ще троє, як вона потім дізналася, її односельці. Привезли всіх у приміщення білозерського суду. Потім інших затриманих побили, але відпустили.

Жінок, які їхали разом, посадили в єдину жіночу камеру, так Антоніна Чередник і Надія Мельник на деякий час стали співкамерницями. Про відсутність елементарних людських умов можна навіть не говорити: одна лавка на двох, без туалету, без води. Про чай, юриста або лікаря можна навіть не мріяти, та вони на таку розкіш і не очікували.

Надвечір жінку першою повели на допит, по дорозі били ззаду ногами. Традиційно, залякували, що вийде з ув’язнення трупом, що її втоплять, людям скажуть, що вона працює на СБУ, а СБУ що на ФСБ. Почувши чергову відмову працювати, стали бити били палицею за кожне українське слово, яке проскакувало на допиті. Наказували  сказати на відеокамеру, що буде боротися проти українського нацизму, щоб під відеозапис здала трьох АТОвців і назвала людей, з якими її привезли, щоб співпрацювала з росіянами.

Проте пані Антоніна відмічає, що попри нелюдські умови та відверту грубість, до жінок росіяни ставилися дещо поблажливіше, навіть трохи «любєзнічали», хоча ніхто з полонянок на якісь ніжності не розраховував. Жінок більше залякували, а хлопців ламали сильніше, били, гвалтували, ставили на коліна, катували електрострумом.

“Пам’ятаю хлопця з Білозерки на підлозі, його сильно побили, потім потягнули до камери, а мене примусили на все це дивитися. Я намагалася відвертати голову. Вони відкрили іншу камеру і сказали: “Тонька, відіш, што будєт щас с тобой. Штоб ти научілась говоріть, открила рот. Где оружіє?” Я пояснювала, що в Центрі територіальної оборони давно не працюю. “Ти работала с СБУ?” “Так, але коли працювала на посаді”. “Ти знаєш всєх АТОшніков і ЗСУшніков, у тєбя єсть про всєх інформація”. Я почала говорити, що два роки на тій посаді вже не працюю, в мене зараз корови, в мене поля. “Нам доложілі, што ти пєрєдайош інформацію, наводчіца”. Одним словом, дуже багато “пред’яв”.

А потім її змусили мити туалет підлогу, унітази, кров після наших хлопців і знущалися, дивлячись, як жінка на підборах з ганчіркою в руках нагинається.

“Що вони тільки не розказували про мене! Я мовчки мила підлогу. Мовчки, навіть не плакала. Коли вони завели в камеру, сусідка моя тьотя Надя почала мене жаліти, тільки тоді я розплакалася”.

Зранку повели на черговий допит, дорогою били безжально, не соромлячись, ще й шапку на голову натягнули. Допитував офіцер ФСБ з позивним Густав, він сказав, що відповідає за безпеку Білозерського району. Такіх, как ви, ми ламаєм. — погрожував він. На Бєлозьорском районє будєт русскій мір, пятой колонни тут не будєт, і ВСУ сюда не зайдьот, оні у вас такіє тупиє, бєсхарактєрниє. А вас ілі похоронім, ілі ви работаєтє с намі. І дочь твою найдьом і будєм насіловать у тебя на глазах”.

Згадали й те, що не переоформила підприємство. Антоніна Іванівна обіцяти обіцяла їм, але робити не збиралася, все чекала, що от-от прийдуть ЗСУ. Згадувала всі відмовки: то податкової не було, то в неї самої не було часу, бо збиральна в розпалі. І знов її намагалися змусити сказати на камеру, що вона проти українського нацизму, за Совєцкий Союз (при чому тут він, пані Антоніна і досі не розуміє), що буде підтримувати руській мір, здасть всіх, кого вони хочуть.

“Я відмовилася. І рудий молодий ФСБшник, офіцер, потім я дізналася, що його позивний Патрік зовсім пацан, в мене донька, мабуть, старша за нього каже мені: “Тонька, ти удостоілась екзекуції”. Питаю: що це таке? — “Ти узнаєш, поєдєш с намі, і узнаєш”.

Коли її виводили, молодий священик Іоан Корнєєв, якого пані Антоніна впізнала по голосу, представник московського патріархату Білозерки, що став запекло “прославляти” руській мір, “благословив” її на той підвал. Знаючи, куди її везуть, сказав вслід: “Храні вас Бог, Антоніна-свєт”. І знову військовий джип, наказ мовчати та пакет для сміття на голові.

“Думала, мене везуть на розстріл. Мене вже тричі попереджали. Я вже подумки прощалася з сім’єю”.

Але за хвилин 30-40 її повели не на розстріл до підвалу. І довго пані Антоніна навіть не здогадувалася, де вона. Потім їй сказали, що це була основна катівня росіян в Херсоні в будівлі Головного управління поліції на вулиці Лютеранській. Коли її завели до жіночої камери, там вже сиділа громадська діячка Вікторія Карпова.

“В той момент вона для мене була як янгол-охоронець. Я, чесно кажучи, думала, що вже на тому світі. Але зрозуміла, що ще жива. Ще жива. І не просто так мене сюди привезли. Я розуміла, що будуть катувати, але не думала, що настільки жорстоко можуть допитувати жінок. Деяким різали груди, деяких гвалтували, деяких били струмом. Жах. За цей час я познайомилася з усім”.

Камера, в якій пані Антоніну незаконно утримували росіяни.

За час перебування в камері було від однієї до семи “мешканок”. Всередині лише голі низенькі дерев’яні нари. Лише один раз на день водили набрати води й в туалет, годували теж раз на день. Причому перші чотири дні жінці взагалі не давали їсти й наглядали за сусідками, щоб вони не ділилися своїми порціями. І хоча Вікторію допитували кожного дня, Антоніну ці перші чотири дні навіть не водили на допит щоб зрозуміла, щоб подумала.

З Вікторією вони сиділи разом 8 днів потім її випустили. Звільняли й інших жінок, тримали по 5-6 днів і випускали, а Антоніна Чередник так і залишалася у камері, розуміючи, що їй нема на що надіятися, і прощаючись з життям кожного дня.

У катівні на Лютеранській, де Антоніна Чередник перебувала 17 діб без надії вижити. Фото: Поліція Херсонської області.

У коридорі катівні хазяйнував російський військовий з позивним Ворон, який курував цей підвал. Пані Антоніна з жахом згадує про те, як кати знущалися, як ламали людей, як страчували:

“Одного дня вони трьох хлопців розстріляли. Просто так. На коліна ставили в коридорі навпроти моєї камери та стріляли. Щоб всі зрозуміли, що їх буде чекати те саме. Четвертого, офіцера СБУ, вони теж поставили на коліна, його тягнули з дальньої камери. Побиті наші хлопці не могли ходити, їх фактично носили на руках. Туди йде сам назад вони його тягнуть або несуть. Ця камера тортур була поряд з нашою камерою. І ці крики хлопців... Щоб не було чутно криків, Ворон вмикав в телефоні “Металіку” на повну гучність. Досі мені ночами сняться ці голоси, ці двері. Вони вдень не допитували лише вночі. Я потім зрозуміла: це ж центр міста, а крики ти ж ніяк не перекриєш. Ворон казав: ви укри, укри нацисти, ви вбиваєте людей”.

Антоніну Чередник катували змочували пальці, чіпляли металеві прищіпки та приєднували до акумулятора, щоб жінка відчула удар струмом. Різних питань ставили безліч, багато з них не вперше. Вона намагалася розповідати більше про себе де працювала, що робила, або про тих, хто виїхав з родинами та кому точно нічого не загрожує. Якщо ти не даєш інформації, то тебе б'ють, приводять до тями й знову запитують. Тож пані Антоніна вранці думала, яку порцію інформації може видати на нічному допиті, щоб нікому не зашкодити.

Пекло, яке росіяни їй обіцяли, Антоніна Іванівна побачила на власні очі. Це було жахливо і принизливо. В нелюдських умовах утримання, в холодній камері. Бранка захворіла так, що росіяни їй навіть пігулки давали. Цистит, сильна застуда з кашлем (як згодом з’ясувалося коронавірус), кровотеча, а прийом антибіотиків після чотирьох днів голодування викликав проблеми внутрішніх органів, на додачу гіпертонія, яка супроводжувалася блюванням. Врешті-решт тюремники “зглянулася”, дали якісь військові штани та шкарпетки, пізніше навіть прокладки кинули в камеру. Але розумна жінка не давала знати, що проблеми вдалося зупинити, бо розуміла, що одразу почнуть ґвалтувати.

Якось їй наказали привести себе в порядок і кудись повели.

“Наділи шапку, вивели мене на другий чи на третій поверх, продовжує розповідь Антоніна Іванівна. Я вийшла на вулицю, хоч повітря вдихнула. Два тижні, напевно, я там була, можливо, третій пішов. Дні так замішалися, що не пам'ятаю. Вони в мене взяли ДНК та відбитки пальців, фотографії зробили профіль, анфас. А коли брали ДНК, лікар взяв в мене аналіз на ковід. Я зрозуміла, що мене готували на депортацію, на полон. Напевно, хотіли мене перевозити до Запоріжжя чи на Крим. Мені сказали: готуйся, ти назад не вийдеш. Одне мене радувало, що я залишусь жива».

Пройшла Антоніна Чередник і поліграф. Одна зі співкамерниць порадила під час цієї процедури читати «Отче наш» і це спрацювало. Пані Антоніна зрозуміла, що результати хороші, бо потім її на допит не водили.

В останню ніч, коли вже прийшов фейковий референдум, жінку знову намагалися зґвалтувати:

“Я не знала, що мене вже мали випустити, згадує Антоніна Чередник. Вночі, десь о дев’ятій тридцять, Ворон з Патриком прийшли з черговим бурятом. Прийшли напідпитку вони часто були п'яні й обкурені. Нас у камері було троє: я, Алла й Олена. Вони наказали дівчатам вийти на пів години в туалет, на дверях поставили бурята, щоб він нікого не впускав та і так ніхто б і не прийшов, зрозуміло. Перед цим вони сильно били хлопців, у Ворона всі руки були в крові, рукавички в нього були такі пластмасові, як кастети. Він підійшов з цими рукавичками до мене і каже: “Ну што, будєш говоріть?” Кажу, що все вже сказала на допитах. І з двох боків Ворон і Патрік сіли до мене. Я забилася в куточок. Кажу: “Що ви хочете?” – “Ми прішлі с тобой поговоріть, штоб ти поняла раз і навсєгда”. Я кажу: “Хлопці, ви значно молодші за мене…” “Ну, щас ми посмотрім, насколько ти виглядіш, моложе... Бойца обогрєєш…”. Хотіли мене роздягти та зґвалтувати. Кажу, Ворон, я вже не в тому віці, я заразна, просила: пустіть мене, дайте мені життя, просто викиньте мене зараз, я знайду куди вийти, не піду на підприємство, хочете забрати його забирайте. “Говорі по-рускі, сука”, і пішло-поїхало. Я досі не можу зрозуміти, чому не зґвалтували може, прийшли просто залякати, а може, дійсно зрозуміли, що я заразна, що від їхнього лікаря дізналися, що в мене ковід. А може, тому, що я погодилась отримати російський паспорт, передати підприємство, запевнила, що я буду вдома сидіти, смажити котлети й прати для чоловіка. Віка мені перед цим сказала (вона волонтерка, спілкувалася з журналістами): “Тоня, якщо ти комусь, щось під тортурами скажеш, то потім, коли будеш спілкуватися з СБУ, поліцією, ти їм просто поясниш, що не підтверджуєш ці слова, що твоє життя було під загрозою”. Я часто думаю, що, можливо, не треба було проходити ці підвали, катівні, можливо, зразу треба було дати ці “показання”.

Вранці Антоніну ще намагалися допитувати, а о третій годині дня дали команду брати спідницю і йти на вихід. Штани, які їй раніше давали, забирати не стали, мовляв, вони вже твої.

“Я взяла свою спідницю, мені натягнули пакет на голову, замотали скотчем, посадили в джип. Я така рада була, така рада, бо розуміла, що мене везуть додому. А привезли знов у Білозерської районний суд. Посадили в камеру, сказали, що прийде час, і мене допитають. Думаю: нічого не розумію, вже сказала, що отримаю цей клятий паспорт, що ще від мене хочуть?”

Години за дві-три повели на допит знову до Густава.

“Молодик з борідкою, 40 років, можливо, ще молодший. Сидить, гойдається в кріслі, чухає ту борідку: “Ну што, Антоніна Івановна, ви согласни сотруднічать?” Я кажу: «В якому сенсі сотруднічать?” “Ви согласни сотруднічать с намі?” Кажу: “Мова йшла про російський паспорт, про те, що я віддам вам документи й печатку підприємства. Яка з мене співпраця? Я бабуся, яка керує господарством. Що я можу? Список корів передати?” “Так ви согласни?” “Я согласна, тільки, що я вам можу передавати?” “Вдруг ви узнаєте какую-то інформацию, ви нам позвоніте”. Я кажу: “Добре, я вам подзвоню”.

І як умова звільнення Густав змусив сказати на камеру те, що вони хотіли (бо “ви інтерв'ю так і нє далі на тєлєфон), написав олівцем чотири пункти, які треба було озвучити, не збиваючись. Жінку навіть розчесали.

“Повели назад у камеру. В коридорі б'ють якогось чоловіка, він кричить пекельно. І тут приходить з палицею мужик, який бив чоовіка, спеціально робить таку паузу, натякає, що якщо не скажу, пустять по кругу... Я... Я сказала на камеру, що отримаю російський паспорт. Що я буду боротися з українським нацизмом. Обіцяла, що не піду на підприємство. І сказала на камеру про трьох АТОвців, які я точно знала, що виїхали. Він сказав, що все добре, і якщо треба, то вони до мене прийдуть. Я сказала, що не треба, досить вже.

Звільнили Антоніну Чередник 30 вересня2022 р., привезли додому і викинули коло двору з пакетом на голові десь о 9-10 годині вечора, було вже темно. Жінка просила відпустити її прямо тут, в суді, бо думала, що росіяни викинуть на десь узбіччі без документів, без нічого вони ж так часто робили. Але їй навіть повернули теки, сумочку, телефон. Виявляється, поки вона була в полоні, вдома був обшук, перевернули весь дім, забрали сумочки, документи, телефони. Щось шукали, але нічого в телефоні не знайшли, бо був інший.

Адвокат Марина Єлісєєва (друга зліва) з трьома полонянками: Наталією Бондарь, Антоніною Чередник і Оленою Тарасенко. 9 серпня 2023 р.

Вільна

“Тривалий час у підвалі я жодного разу не плакала. Жодного. Думаю, хлопці не плачуть, і я не буду. А коли зайшла додому, зайшла в душ, у мене така істерика була. Я вила, як собака. Мене чоловік не впізнав схудла на 17 кілограмів”, згадує пані Антоніна.

Дні 3-4 вона просто спала і не могла виспатися. Потім пішла до білозерської лікарні, ще в окупації, при росіянах, бо після полону здоров’я було підірвано ґрунтовно. Але черговий лікар через ковід змусив відмовитися від стаціонару, довелося лікуватися вдома. Місяць вона лікувалась і намагалася керувати господарством, бо не можна було залишити підприємство без керівництва.

Після деокупації в березні 2023-го Антоніна Чередник перенесла складну операцію вже в херсонській лікарні хвороба стала наслідком полону, нелюдських умов утримання, антисанітарії, побоїв. Проходила і психологічну реабілітацію в Києві, за що вдячна Анжелі Литвиненко з «Успішної жінки». Крім цього періоду лікування і реабілітації, вона весь час вдома і на своєму господарстві у Новодмитрівці.

“Я кожен день на роботі. Підтримую своїх людей, волонтерю, працюю. Досі є зв'язки, люди приїжджають, привозять нам якісь речі, хліб, воду, харчі. Все нам привозять, бо у нас то підтоплення, то світла не було, постійні обстріли. Ми працювали весь цей час. Самі відновлювали світло, ставили опори, які збивали рашисти. Ми розуміли, що нам для доїння, для того, щоб працювати, потрібен струм. Зараз ці гади випалюють поля фосфорними бомбами, але ми все одно зібрали врожай».

19 липня 2023 р. Громадська організація ІРЦ “Правовий простір” у партнерстві з ACTED надала гуманітарну допомогу постраждалим людям Білозерської громади, при цьому благодійники щиро дякували партнерам ТОВ "Дніпро" й особисто пані Антоніні Чередник за допомогу в організації видачі й безплатно надане приміщення.

Але вночі їй сняться ті нелюдські крики, що до неї приїздить БТР і вона рятує дітей, виводить онуків і кудись біжить з ними... Жінка зізнається, що й досі, майже за рік після звільнення, боїться темряви, не може перебувати в закритому приміщенні, не може спати при зачинених дверях, вікнах.

Попри пережите, попри те, що і досі даються взнаки наслідки полону, попри глибинну ненависть до окупантів і бажання їхньої смерті, Антоніна Чередник каже, що в неї все добре. От тільки ноги стали відмовляти після операції, ходити стало важко.

“Нічого, прорвемося, без підборів, звісно, потихеньку. Але життя продовжується, онуки повернули мене до життя”.

У матеріалах на сайті “Шерифи для нових громад” ви можете знайти чимало історій про життя в окупації, про полон, незламність та згуртованість українців. Історія старости села Надеждівка Олександра Івченка, який пережив полон і тортури та повернувся до роботи. Та історія поневірянь родини Олени Гладкої, яку російські солдати ледве не вивезли в далеку Тюмень. Це історія підпільниці Наталі Гавриленко, яка 4 місяці перебувала в російському полоні. Або історія Петра Чупруна, який працював звичайним вчителем інформатики у школі, а тепер захищає нашу країну. Ми продовжуємо збирати історії людей та знайомити вас з нашими героями.

Фото з архіву Антоніни Чередник

P.S. Проєкт "Громадські центри права в Україні" реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.

Публікація підготовлена в рамках проекту “Шерифи для нових громад” за фінансової підтримки у 2018-2019 роках Міжнародного Фонду “Відродження” та Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. З 2019 року проект реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров'я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у цьому матеріалі, належать його автору і можуть не співпадати з думкою Міжнародного Фонду “Відродження” та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.

Немає коментарів
Тут поки немає коментарів. Ви можите бути першим
Залишити коментар згорнути
Залишити коментар
Читайте також
Як постраждало від російських обстрілів подружжя пенсіонерів на Херсонщині
24 — 02 — 2024
/Херсон
584
Як постраждало від російських обстрілів подружжя пенсіонерів на Херсонщині
Ольга та Анатолій Бородавченки – мешканці одного з сіл на півночі Херсонщини, подружжя пенсіонерів. Їхнє життя  докорінно…
докладніше
Проблеми та виклики Нововоронцовської громади
24 — 02 — 2024
/Херсон
437
Проблеми та виклики Нововоронцовської громади
Нововоронцовська територіальна громада розташована в Бериславському районі Херсонської області на березі вже колишнього Каховського…
докладніше
Пів року у трьох російських катівнях і 9 місяців на лівобережжі
23 — 02 — 2024
/Херсон
442
Пів року у трьох російських катівнях і 9 місяців на лівобережжі
Він перетнув кордон України ще в грудні 2023 року, але лише на початку 2024-го заявив про своє повернення постом у фейсбуці: «Нарешті…
докладніше
Як живуть мешканці одного із сіл у Бериславському районі на Херсонщині
23 — 02 — 2024
/Херсон
524
Як живуть мешканці одного із сіл у Бериславському районі на Херсонщині
Попри окупацію, мешканці одного із сіл у Бериславському районі на Херсонщині очі в очі з окупантами майже не зустрічалися. Олександр…
докладніше
Як живе Дар’ївська громада
22 — 02 — 2024
/Херсон
670
Як живе Дар’ївська громада
До громади входить 15 населених пунктів: Дар’ївка, Інгулець, Зарічне, Ясна Поляна, Микільське, Понятівка, Токарівка, Іванівка,…
докладніше
Про життя та подвиг Владислава Українця
22 — 02 — 2024
/Херсон
507
Про життя та подвиг Владислава Українця
Лейтенант ЗСУ Владислав Українець родом з Вінниччини. У перший день повномасштабної війни він, у складі 59 окремої мотопіхотної бригади,…
докладніше
Історія полону Олексія Барчука та його родини
21 — 02 — 2024
/Херсон
560
Історія полону Олексія Барчука та його родини
Олексій Барчук – один із тих херсонців, хто на собі відчув всі «принади» «руського міра», перш за все тотальне беззаконня…
докладніше
Мешканці Бериславщини розповідають про життя в сірій зон
21 — 02 — 2024
/Херсон
547
Мешканці Бериславщини розповідають про життя в сірій зон
Одне з сіл Великоолександрівської громади на Бериславщині, хоч і не перебувало в окупації, але з початку війни опинилося в сірій зоні,…
докладніше
“Мене врятував будинок сусіда”
20 — 02 — 2024
/Херсон
507
“Мене врятував будинок сусіда”
Олександр Гречко мешкає в селищі Велетенське Білозерської громади Херсонщини з 60-го року минулого століття, все життя працював…
докладніше
всі новини
youtube facebook